Цей день 1930 року став трагічним початком винищення заможного селянства як класу і початком насильницького розкуркулення. У розпал проведення колективізації Політбюро ЦК ВКП(б) ухвалює постанову «Про заходи щодо ліквідації куркульських господарств у районах суцільної колективізації». Вона передбачала не лише пограбування, а й покарання того прошарку селянства, який зміг бодай щось зберегти і побудувати за десятиліття влади комуністів.
Постанова не містила чіткого визначення поняття «куркуль», тому на місцях тривали розправи на підставі бодай якогось рівня заможності селянина. Де-факто, це був метод класової чистки, адже «куркулем» могли оголосити як заможного господаря, що використовував найману працю, так і середняка або навіть колишнього бідняка, який за роки НЕПу зміг щось заробити власною працею. Розкуркулення стало ще одним проявом політичного терору, спрямованого проти економічно активної частини села, яка також мала потенціал висловити незгоду з політикою партії.
Згідно з постановою від 30 січня 1930 року та подальшими інструкціями, усіх зарахованих до куркулів поділяли на три категорії. Представники першої вважалися «активними ворогами радянської влади». Їх дозволялося ув’язнювати або навіть страчувати. До другої категорії зараховували «пасивних ворогів», яких разом із родинами виселяли до віддалених районів Сибіру, Півночі чи Казахстану з повною конфіскацією майна (саме в їхні будинки потім приїздили лояльні до партії люди переважно з російської частини СРСР). Частина виселених на Схід помирали ще в дорозі в холодних вагонах.
Третю категорію становили так звані «лояльні куркулі», яких переселяли на гірші землі або примусово залучали до важких робіт. Важливо пам’ятати, що на практиці навіть формальна «лояльність» не гарантувала безпеки, і значна частина селян з третьої категорії пізніше також зазнала депортацій.
Процес розкуркулення супроводжувалося масовими порушеннями навіть чинного радянського законодавства. До початку масової примусової колективізації оренда землі, використання найманої праці та приватне господарювання формально не заборонялися. Однак влада створила умови, за яких було практично неможливо вести господарство: податковий тиск, завищені норми хлібозаготівель, штрафи й конфіскації. Дуже часто це призводило до розорення навіть людей помірного достатку.
Кампанія розкуркулення знищила прошарок найпродуктивніших селян, які тільки почали формувати середній клас. На ділі «куркулями» визнавалися ті працьовиті люди, які просто мали навички організатора, володіли реманентом та були спроможні надалі розвивати свої громади. Очікувано, це призвело до різкого падіння продуктивності праці на селі та загального занепаду аграрної галузі. В довготерміновій перспективі це заклало фундамент демографічного дефіциту економічно активних українців.
Репресії, пограбування і депортації не проходили без опору. Незгода набула різних форм — від приховування зерна й саботажу до збройних виступів, чого особливо боялася радянська влада, тому вдавалася до жорстких репресій. Каральні заходи включали колективні покарання, депортації та нові жорсткі нововведення щодо села. Кульмінацією такої політики став Голодомор 1932-1933 років, спричинений конфіскацією зерна та іншого продовольства.