Сьогодні світ згадує жахливу трагедію цілеспрямованого винищення євреїв нацистами. День пам’яті жертв Голокосту пов’язаний із датою звільнення концтабору Аушвіцу (Освенцим) в окупованій Польщі, в якому загинуло близько 1 мільйона євреїв та інші «вороги» нацистського режиму. Відкриття масштабу геноциду вплинуло на переосмислення міжнародного права, цінності, на яких мала бути відбудована повоєнна Європа, а також стало символом масштабного злочину проти людяності, на який були здатні здавалося б освічені люди.
Голокост став радикальною формою антисемітизму, перетворенням ненависті до євреїв у системне винищення на території Німеччини та захоплених нею територіях. Саме в окупованій Польщі у 1940 році нацисти побудували цілий комплекс таборів, який пізніше використовувався для знищення мільйонів людей. Особливе місце в цій історії належить саме таборам Аушвіцу, адже приблизно кожен шостий єврей, убитий під час нацистського панування, загинув там.
Звичайно, окрім таборів смерті, розправи над представниками цього народу проводилися в різних місцях у різний спосіб. Наприклад, один з наймасовіших розстрілів єврейського цивільного населення відбувся на території Києва. Хоча в Бабиному Яру загинули різні групи радянського населення, однак саме євреї становили абсолютну більшість жертв.
Звільнення таборів Аушвіцу радянськими військами відбулося аж 27 січня 1945 року. Політики в західних демократичних країнах мали певні дані про масове знищення євреїв ще до звільнення Аушвіцу, але ця інформація була фрагментарною, часто недооцінювалася і не завжди сприймалася як повністю достовірна. Ця наївність і недалекоглядність не виправдовує переважну байдужість до пошуку правди і після 1944 року, коли двоє в’язнів-втікачів Аушвіцу, Рудольф Врба й Альфред Вецлер, надали докладну інформацію про схему табору, кількість вбитих, опис газових камер і навіть розклад транспортувань. Справжнього розголосу факт масового винищення євреїв набув вже після звільнення табору.
Відкриття правди про Голокост стало поштовхом для міжнародних судів над воєнними злочинцями і великого переосмислення того, як взагалі розглядати і судити злочини такого масштабу. Це було зло, яке впало ганьбою на голови «прогресивного світу», який розвивав технології і нібито давно відійшов від варварства. Однак людська природа залишилася незмінною. Нацисти широко використовували наявні на той час технології для вбивства мільйонів, чим довели, що умовний «прогрес» не тотожний моральному і здоровому суспільству.
Ця історія мала стати остаточним аргументом захисту права на життя, яке міжнародна спільнота має реально захищати. Саме після Голокосту з’явилися поняття «злочини проти людяності», Конвенція про запобігання геноциду та система міжнародних судів, покликаних не допустити повторення подібного зла. Проте сьогодні ці принципи фактично зруйновані. Масові вбивства росіянами цивільних, депортації, тортури й знищення цілих міст в Україні демонструють, наскільки крихким є право на життя і наскільки слабким виявилося міжнародне право.