24 жовтня світ відзначає День Організації Об’єднаних Націй. 80 років з дня створення структури, яка мала стати гарантом миру після Другої світової війни, але так і не досягла декларованих цілей.
У 1945 році, після жахіть світової війни, держави антигітлерівської коаліції заснували ООН (членами-засновниками вважають 51 державу, в тому числі й Українську РСР), щоб зберегти наступні покоління від лиха війни. Сьогодні, через 80 років після її створення, світ знову зіштовхнувся з численними війнами по всьому світу (війна в Україні, Ізраїлі, Пакистані), які ставлять під сумнів ціль та існування цілої організації.
Перед Другою світовою війною теж існували міжнародні союзи, покликані гарантувати стабільність та мир, зокрема це Ліга Націй. Її було створено в 1919 році, після Першої світової війни, з метою обʼєднання для мирного врегулювання конфліктів, колективної безпеки, дипломатії замість війни. Але історія дала дещо інший розвиток подій, показавши, що відбувається, коли великі держави ігнорують колективні зобовʼязання, а покарати агресора і відновити справедливість ніхто не може. Тоді всі забувають, що ціна миру виявляється дуже високою.
Після приходу до влади нацистів у 1933 році Німеччина виходить з Ліги Націй, демонструючи відмову від міжнародних правил. Бездіяльність і хитка довіра між державами породжують розкол у Лізі Націй, яка не витримує тиску випробувань.
Зараз, аналізуючи події, ми можемо поставити собі питання — хто винен? Країни, що не мали достатньої сміливості, щоб діяти? А може Німеччина, якою заволоділа ідея світового панування? Чи може СРСР, який спочатку взяв участь як агресор, а потім і сам постраждав? Ліга Націй нічого не змогла вдіяти з цим, через власну слабкість.
Синонім до «бездіяльність» чи «символ надії»?
ООН створювалася, щоб не повторити долю Ліги Націй, але з кожним десятиліттям структура все більше повторює такі ж помилки. Російська Федерація, постійний член Ради Безпеки ООН, розпочала повномасштабну війну проти сусідньої країни. Натомість ООН не має механізму, щоб зупинити цю війну.
Рада Безпеки, яка мала б ухвалювати рішення про санкції, військові місії чи створення міжнародних трибуналів, виявилася паралізованою правом вето. Росія як постійний член просто блокує будь-які резолюції, що засуджують її дії. У результаті документи із засудженням ухвалює Генеральна Асамблея, але вони носять лише рекомендаційний характер і не несуть реальної сили.
Статут ООН, ухвалений після 1945 року, не передбачав сценарію, коли держава-засновниця сама порушує принципи, на яких стоїть організація. Війна в Україні стала останньою краплею для дискредитації ООН. Організація створювалася як арбітр, гарант миру й символ справедливості після найкривавішої війни, але нині дедалі більше нагадує майданчик, де агресор може сам себе виправдати, прикриваючись процедурою та правом вето. Країна, яка сама вбиває, залишається у Раді Безпеки серед тих, хто має зупиняти вбивства.
Україна стала жертвою агресії, але не отримала ні реальних гарантій, ні захисту, ні навіть чесного суду над злочинцем. Російські ракети летять на мирні міста, вбивають дітей, цивільне населення, руйнують енергетичну систему цілої країни, залишають без тепла й дому тисячі сімей, однак міжнародні структури обмежуються «глибоким занепокоєнням», і це звучить як гіркий сарказм. ООН мала бути голосом совісті світу, але стала голосом безсилля та бездіяльності. Рада Безпеки, яка мала бути головним механізмом миру, сьогодні потребує повного перезавантаження. Вона перетворилася на клуб країн, що захищають свої інтереси, а не реалізують принцип миру на засадах ООН. Про справедливість говорити важко, коли країни агресори блокують рішення, які засуджують їхні дії.
Тепер мирне майбутнє залежить вже не від ООН, але від суспільства, яке готове захищати свою країну, від далекоглядності лідерів і регіональної солідарності держав зі спільними цінностями.
Автор: Тася Кожемяко