Протягом української історії ми постійно ставали свідками того, як Московія укладала угоди, які згодом порушувала. Одним із ранніх і показових прикладів цього стало підписання так званого «Вічного миру» 6 травня 1686 року між Річчю Посполитою та Московським царством. Гжимултовський договір, відомий також як «Вічний мир», не лише закріпив невигідні для Польщі наслідки попереднього Андрусівського перемир’я, а й став джерелом численних історичних уроків про підступність і віроломність московської дипломатії та її нездатність дотримуватись домовленостей.
Підписаний 6 травня 1686 року в Москві договір мав остаточно завершити польсько-московську війну, що тривала з 1654 року, а також офіційно визнати анексію Московією величезних територій Речі Посполитої. Договір закріпив умови Андрусівського перемир’я 1667 року, яке тимчасово зупинило бойові дії, але залишило відкритими найболючіші територіальні й політичні питання (як-от долю Києва).
Річ Посполита офіційно відмовилася від претензій на Лівобережну Україну включно з Києвом, а також землі Смоленського й Чернігівського воєводств. Договір містив також політичні зобов’язання. Московія мала вступити до антиосманської Священної Ліги, що загалом відповідало її власним геополітичним амбіціям на півдні. Крім того, московський уряд пообіцяв сплатити Речі Посполитій 146 тисяч рублів та компенсувати втрати магнатам на приєднаних територіях.
У Польщі «Вічний мир» сприймався як принизливий і означав геополітичну поразку. Хоча король Ян III Собеський прийняв угоду присягою в присутності російських послів, однак договір не був ратифікований сеймом аж до 1764 року, що загалом вказує на його неприйнятність у свідомості населення Речі Посполитої.
Для України «Вічний мир» мав однозначно негативні наслідки. Наші землі були поділені між Річчю Посполитою та Московією, а умовне прикордоння (Південна Київщина та Брацлавщина) стало нейтральною «пусткою». Він послабив автономію Гетьманщини у складі Московської держави, тому закономірно, що гетьман Іван Самойлович виступив проти договору. Окрім цього, варто пам'ятати, що українці не брали участі в переговорах, що стало яскравим історичним прикладом поділу наших земель без нас самих.
Але в цій історії є ще один важливий аспект — «Вічний мир» не був вічним. Московія не дотримала слова, порушуючи ключові положення договору. Вона не захищала права православних українців і білорусів у Речі Посполитій, як передбачалося договором, а зосередилася на власних геополітичних амбіціях. При цьому замість невтручання вона активно впливала на внутрішні справи Речі Посполитої та України, а «тимчасова» передача Києва стала постійною, попри початкові умови угоди.
Паралельно з цим, у наступні роки посилюється національний та соціальний гніт на Лівобережжі й обмеження повноважень гетьманів. Це лише підтверджують, що «Вічний мир» став для Московії інструментом експансії, а миролюбна риторика імперіалістів слугує лише для закріплення здобутків своєї агресії.