Слабка і в чомусь віроломна позиція Вашингтона вже мала місце в історії і завершилася війною для самих Сполучених Штатів. У другій половині 1930-х років США перебували в полоні глибокого ізоляціонізму. Страх перед повторенням досвіду Першої світової війни спонукав Конгрес до ухвалення законів про невтручання, попри очевидне загострення ситуації в Європі. Кульмінацією цієї політики став Акт про нейтралітет, ухвалений 1 травня 1937 року, який закріплював обмеження на військову співпрацю з будь-якою стороною.
Перші два закони про нейтралітет (1935 і 1936 років) забороняли продаж зброї воюючим сторонам і обмежували фінансову співпрацю. З початком громадянської війни в Іспанії та зростанням агресії з боку фашистських режимів стало зрозуміло, що майбутні конфлікти будуть масштабнішими. Чи намагалися США їх зупинити? Ні. Вони продовжували політику умиротворення агресора, що і підтверджує Акт 1937 року. Він розширив обмеження попередніх актів і зробив їх постійними.
Пізніше до закону було включено положення, яке стало відоме як «готівка і перевезення» (Cash and Carry). Воно відкривало обмежені можливості для торгівлі з воюючими сторонами, але лише невійськовими товарами, за умови повної передоплати й транспортування власним флотом покупця. Акт 1937 року не врахував реальної геополітичної ситуації: за два роки до початку наймасштабнішої війни в історії США залишалися осторонь зростаючої загрози й не розрізняли агресора і жертву. У цих умовах тоталітарні режими отримували непряму перевагу.
Хиткість нейтральної позиції стала очевидною ще того ж року. Під час японського вторгнення до Китаю президент Франклін Рузвельт вирішив не застосовувати закон щодо Японії, фактично підтримавши Китай. Це викликало обурення ізоляціоністів у Конгресі, які вважали такі дії «зрадою духу нейтралітету».
Наступне протверезіння мало настати у 1939 році, коли Німеччина і СРСР напали на Польщу. Конгресу довелося ухвалити новий Акт про нейтралітет, який фактично скасував ембарго на постачання зброї й активував механізм «готівка і перевезення» для військових товарів. Проте США й далі уникали рішучих оцінок загрози світової війни. Подальший розвиток подій (ухвалення Закону про ленд-ліз у 1941 році та вступ США у війну після нападу на Перл-Гарбор) остаточно поклали край політиці формального нейтралітету.
Досвід дії Актів про нейтралітет є прикладом неефективного інструменту стримування агресії. Нейтралітет США у міжвоєнний період був не проявом миролюбності, а небезпечною ілюзією, яка дозволила агресорам наростити сили. Популістична політика «нейтральності» позбавила Америку часу, необхідного для стратегічної підготовки, і підживлювала помилкове уявлення, ніби дистанціювання від конфліктів гарантує мир. Історія доводить зворотне: нейтралітет сам по собі не гарантує безпеки. Лише усвідомлення агресором, що його дії не залишаться безкарними, може зупинити війну. Чи усвідомлюють це нинішні Сполучені Штати — питання залишається відкритим.