24 квітня світ вшановує День пам’яті жертв геноциду вірмен — масштабного і недооціненого злочину ХХ століття. Саме цього дня 1915 року у Стамбулі почалися масові арешти представників вірменської інтелігенції. Це був лише перший етап спроби знищення цього народу.
У складі Османської імперії вірмени становили не лише значну меншину (близько 15% населення), а й були помітною соціальною силою, бо лікарі, вчителі, науковці, адвокати та підприємці часто належали саме до цього народу. Їхній культурний і освітній рівень, а також приналежність до християнства робили їх об'єктом підозри й ворожості з боку ісламської влади. Особливо тяжким стало становище вірмен після приходу до влади молодотурків — прихильників пантюркізму, які мріяли про створення тюркської імперії від Балкан до Алтаю. Присутність вірмен на шляху до реалізації цих амбіцій сприймалась як загроза, а релігійна відмінність — як виправдання для подальших злочинів.
Геноцид вірмен відбувався поетапно. Спочатку влада Османської імперії роззброїла вірменських солдатів в армії, щоб усунути можливість опору. Потім розпочались депортації мирного населення з прикордонних територій, а згодом це переросло просто у масові вбивства. Частину вірмен турки вигнали до сирійської пустелі, де тисячі помирали від голоду і хвороб. Від 1915 до 1918 року понад 1,5 мільйона вірмен були знищені лише за свою етнічну та релігійну приналежність.
Разом із вигнанням поширились й інші злочини — масові зґвалтування жінок, продаж у рабство, пограбування, а також знищення християнських храмів і монастирів. Наслідком цих подій стало фізичне винищення частини вірменського народу , а також розсіяння уцілілих по всьому світу — від Сирії та Лівану до США.
Впродовж десятиліть вірменські громади домагалися міжнародного визнання трагедії. Станом на сьогодні понад 30 країн офіційно визнали масові вбивства вірмен геноцидом.
Геноцид вірмен став символом одного з добре зафіксованих прикладів організованого винищення християн у мусульманському світі. І хоча минуло понад сто років, проблема витіснення християн із країн із переважно мусульманським населенням залишається гострою. У Іраку, Сирії, Пакистані, Нігерії, Афганістані щороку повторюються історії переслідування, насильства та витіснення християн.