16 січня 1786 року у Вірджинії (США) ухвалено законопроект про встановлення свободи віросповідання, який став основою для подальшого використання цього принципу та закріплення релігійних прав у Першій поправці до Конституції. Ідеї, закладені в документі стали основою до загальносвітового трактування свободи віросповідання, закріпленого у Загальній декларації прав людини 1948 року.
Автором Статуту Вірджинської свободи релігії був один із батьків-засновників США Томас Джефферсон. Цей документ був відповіддю на тривалі суперечки довкола статусу різних церков як до, так і після війни за незалежність. У багатьох американських колоніях існувала система державних церков, які підтримувалися фінансово та мали особливий статус. Наприклад, у Вірджинії («королівська» колонія) офіційною була Англіканська церква. Ті, хто до неї не належав (баптисти, методисти, квакери), зазнавали дискримінації та навіть переслідувань.
Цей статус-кво намагалося зберегти англіканське духівництво, проте голос прихильників свободи віросповідання був гучнішим. Окрім Джефферсона, релігійну свободу активно підтримав ще один із батьків-засновників США — Джеймс Медісон.
Розділення держави і церкви жодним чином не означало обмеження для церкви і християн. Навпаки, це давало широкі можливості для різних конфесій і деномінацій сповідувати свою віру так, як вони вважають вірним. Варто пам’ятати, що в американському контексті питання свободи віросповідання було «позитивним», тобто йшлося про свободу для релігії, а не усунення її з публічної сфери (як це було у Франції або в соціалістичних державах).
Статут Вірджинської свободи релігії включав пояснення, чому контроль держави над церквою чи проголошення певної конфесії офіційною не має нічого спільного з християнством як таким, але при цьому справжньою цінністю є людський вибір, від якого і залежить стан душі:
«Всемогутній Бог створив розум вільним. Всі спроби вплинути на нього за допомогою тимчасових покарань чи тягарів, або шляхом цивільної недієздатності мають тенденцію лише породжувати звички лицемірства та підлості, і є відхиленням від плану Святого Автора нашої релігії, який є Господом як тіла, так і розуму».
Далі розкривалася сама суть, чим є свобода віросповідання:
«Жодна людина не повинна бути примушена відвідувати чи підтримувати будь-яке релігійне богослужіння, місце чи служіння, і не повинна зазнавати примусу, обмеження, переслідування чи утисків її тіла чи майна, а також не повинна страждати в будь-який інший спосіб через свої релігійні переконання чи віру. Усі люди мають бути вільними сповідувати і захищати свої переконання в питаннях релігії за допомогою аргументів, причому це жодним чином не повинно зменшувати, розширювати чи впливати на їхні громадянські права».
Ці принципи лягли в основу Першої поправки до Конституції США та сучасних міжнародних актів, які захищають свободу віросповідання. Дя деяких християн як сучасності, так і XVIII століття, свобода вільно обирати релішію та усунення держави від цього вибору є некомфортним і певною мірою компромісним варіантом. Адепти державної церкви або чіткої конфесійності держави вбачають у свободі віросповідання загрозу християнству. Проте історія церкви продемонструвала, що примус або обмеження в свободі вибору віри є лише тимчасовою «перевагою» для певної церкви, адже такий стан справ призводить або до жорстокості і формального сповідування віри, або до відступництва і секуляризації країни за французьким зразком.
Релігійна свобода як можливість вільно сповідувати будь-яку віру є особливо цінною для християн. Саме такі умови є найкращим середовищем для усвідомленого і щирого християнства, а також поширення Євангелія через переконання, а не примус.