5 грудня 1934 року у підконтрольній Компартії газеті «Правда» опубліковано постанову уряду «Про внесення змін у діючі кримінально-процесуальні кодекси союзних республік» для спрощення розгляду кримінальних справ і винесення смертельних вироків. Радянська влада прийняла її після вбивства Сергія Кірова (вбивця був однопартійцем). Постанова стала юридичною основою для масових розправ, відомих як Великий терор.
Постанова вносила такі ключові зміни: розслідування і розгляд кримінальних справ за кілька днів, слухання справ без участі сторін, скасування права на апеляцію чи касацію, виконання смертної кари відразу після винесення вироку. Це забезпечило умови швидких і невідворотних страт усіх, хто бодай підозрювався у нелояльності владі.
Масові «легальні» репресії не мали жодних моральних запобіжників чи спротиву жорстокості, який би ґрунтувався на відмові чинити надмірні радикальні заходи. Це відбувалося вже після революції і громадянської війни, насильницької колективізації, масового подавлення народних виступів і після Голодомору, в якому загинули мільйони людей. Відповідно політичні розправи не стали радикально новим проявом диктатури, а скоріше передбачуваним наступним кроком у посиленні влади Сталіна.
Розпочалися репресії, як не дивно, із самої партії. Першими публічними діячами, яких стратили після публікації постанови стали Григорій Зінов'єв і Лев Каменєв. Їх звинуватили у причетності до «змови» проти Сталіна та змусили дати показання на інших партійців. Далі були розправи над іншими комуністами із формальної опозиції, а також над військовими. Ця сторінка історії мало досліджена, адже потребує доступу до всіх архівів, але за приблизними оцінками до 1938 року було репресовано близько 35 000 офіцерів Червоної армії.
На партійній та військовій еліті розправи не завершилися. На черзі були переслідування інтелігенції, включно із письменниками та митцями. Їх звинувачували у «шкідництві» або «контрреволюційній діяльності», хоча серед репресованих було багато представників лівої і ультралівої частини інтелігенції. Жертвами Великого терору стали Микола Куліш, Лесь Курбас, Валер’ян Підмогильний, Микола Зеров та інші.
Великий терор досяг своєї кульмінації у 1936-1937 роках. Розправи охопили широкі верстви суспільства, зокрема й священників, які розглядалися радянською владою як контрреволюційні елементи. В період Великого терору були страчені митрополит УАПЦ Василь Липківський, священники Іван Боярський, Олександр Орловський (звинувачені в антирадянської агітації) та багато інших.
Репресії 1930-х зачепили всі верстви населення: від політичних діячів до звичайних громадян. Але особливо жахливими були наслідки для інтелігенції та духовенства, знищення яких мало на меті викорінення будь-якої ідеологічної опозиції сталінському режиму та придушення національної свідомості підкорених народів.