Цього дня 1953 року розпочалося Норильське повстання – один з найбільших бунтів в’язнів у радянських концтаборах. Ми багато чули про репресивність комуністичної влади, але, зазвичай, історії про переслідування опозиції чи неугодних класів завершуються винесенням вироку і сухими даними про термін відбування покарання. Але ж на цьому долі репресованих не завершуються і часто в’язні демонструють опір режиму навіть в концтаборах.
З 1920-х років радянський режим розбудував потужну систему концтаборів, яка слугувала не лише місцем ізоляції та покарання, але й джерелом безоплатної робочої сили. В 1930-х кількість в’язнів суттєво зростає шляхом переслідування «куркулів» та інтелігенції.
У наступне десятиліття перелік категорій засуджених поповнюється противниками комунізму із окупованих СРСР земель. Цікаво, що більшість політв’язнів були українцями, серед яких чимало учасників національно-визвольної боротьби, що воювали чи будь-яким чином були причетні до ОУН та УПА. Абсолютна більшість з них були засуджені до понад двох десятків років табірного ув’язнення (дуже часто у віддалених регіонах із складними природними умовами).
Повстання і бунти в концтаборах, хоча й не були постійним та масовим явищем, однак і винятками їх назвати важко. Що могло підняти в’язнів до протесту навесні 1953-го? Привід очевидний – смерть Сталіна і відсутність будь-яких поступок по справах саме політв’язнів. Після смерть радянського вождя 5 березня 1953 року було ухвалено рішення про масові скорочення термінів і амністії, але тільки для злочинців і тих, хто відбував порівняно невеликі терміни. Політв’язнів ці пом’якшення не стосувалися і їм залишалися присуджені десятки років покарання.
Норильське повстання було одним з найбільших в системі ГУЛАГу (поряд з пізнішими Воркутинським та Кенгірським). Воно розпочалося з виступів в’язнів у 4 і 5 табірних відділеннях у двадцятих числах травня 1953 року. В наступні дні до протесту долучилися і в’язні шостої жіночої колонії. За кілька днів повстання охопило більшість місць ув’язнення Норильська (це сталося завдяки активній і якісній пропагандистській роботі із залученням новоприбулих в’язнів, які мали досвід подібних виступів). Ключовими фігурами організації та роздмухування повстання виступили учасники українського національно-визвольного руху такі як Данило Шумук, Степан Семенюк, Євген Грицяк та інші.
Повстання тривало аж до липня, коли табірній адміністрації із залученням військових вдалося повністю придушити виступи. Останньою здалася третя зона через місяць після табірного ультиматуму про розстріл або припинення бунту. За офіційними даними, в ході повстання загинули 376 в’язнів (за даними самих ув’язнених, їх кількість сягала тисячі). Наслідком цього повстання стала хвиля нових виступів у концтаборах по всій території Радянського Союзу, що в підсумку змусило радянське керівництво реформувати систему таборів.