У травні 1968 року в Парижі було гаряче, бо тисячі переважно молодих ліворадикалів перетворили столицю на поле бою з державною капіталістичною системою і традиційними морально-етичними нормами. Ліві протести у Франції ще з XVIII століття мали антихристиянський характер. Але на відміну від усіх попередніх, травень 1968 ніс глобальний характер і вимоги бунтівної молоді відлунням звучали в багатьох країнах Заходу.
Передумови вуличних безладів зародилися не у виробничих цехах, а у університетських кампусах. Ще в 1950-х у викладацькому та студентському середовищі утворився ідейний дисбаланс: абсолютна більшість учасників навчального процесу на гуманітарних факультетах поділяли ліві чи крайні ліві погляди, а заповненість гуманітарних спеціальностей переважала технічні (останніх було тільки 20%).
Хоча травневим подіям часто приписують серйозні причини (безробіття, боротьба з бідністю, антивоєнна мотивація), але все почалося із значно простіших вимог, які ідеально вплелися в розквіт неомарксизму і сексуальної революції. Авангардом протесту стали студенти, невдоволені правилом університетів, яке забороняло студентам-чоловікам перебувати у жіночих гуртожитках. Причина заборони, очевидно, була продиктоавана морально-етичними нормами європейського суспільства, які ліволіберали вважали репресивними.
Молодь, що захопилася соціалізмом, комунізмом та навіть анархізмом, намагалися перенести свої погляди у більш практичну площину. З 2-3 травня розпочалися масові заворушення в кампусах. Пізніше до них приєдналися деякі профспілки та французи, що також стояли на лівих позиціях. За кілька днів вони перекрили частину Парижа та побудували барикади.
Для того, щоб пересічний француз не сумнівався у ультралівій тематиці протесту, студенти вивісили на будівлі університету червоні комуністичні прапори, портрети ультралівих діячів (наприклад, популярного тоді китайського диктатора Мао Цзедуна), а також розписали все відповідними гаслами: «Не торгуйтеся з босами! Скасуй їх!», «Ні Бога, ні пана!», «Заборонено забороняти!» тощо.
6 травня найбільший в Парижі університет Сорбонну закрили, щоб вгамувати бунтарів. Навчальний процес не міг продовжуватися в таких умовах, але й до того в студмістечках 1960-х панувала напружена атмосфера. Студенти ще до вуличних виступів організовували протести проти деяких викладачів та змісту програми (особливо гуманітарних дисциплін).
Основними претензіями щодо організації життя студентів були заборони на «сексуальну свободу» в кампусах та «застарілість програм і підходів до навчання». Так студенти називали зміст навчальних програм, що суперечили марксистським теоріям, а також правила дисципліни в університетах, які стосувалися складання іспитів (до 1968 року дедалі менше студентів опановували програму вчасно).
Тимчасове закриття університету не зупинило безлади. Офіційно зачинений навчальний заклад як і раніше заполонили студенти. Вони влаштовували у кампусах масові обговорення шляхів руйнування “культури гноблення” (так вони називали праву капіталістичну державну систему) та надалі брали участь у сутичках з поліцією на барикадах. Цей протест стрімко наростав, але так само швидко згас у червні того ж року, а пам’ять про ті події і сьогодні розділяє французів.
