20 лютого 1905 року в с. Дермань народився «Гомер ХХ століття» Улас Самчук – український письменник, журналіст і публіцист.
Кажуть: «Хочеш розуміти Україну, читай «Волинь» Уласа Самчука». І це справедливо, оскільки трилогія – про самоідентичність українців. «Я ставив і зараз ставлю собі досить, як на письменника, виразне завдання: хочу бути літописцем українського простору в добі, яку сам бачу, чую, переживаю, – писав Улас Самчук. – Хочу бути свідомим їх буття, щоб їх стопи не затерлися на цій землі, щоб їх дух не розвіявся в часі і просторі». Він працював над романом з 1929 року по 1937 рік, і саме «Волинь» принесла йому світову славу і можливість отримати Нобелівську премію. За словами одного з дослідників творчості У. Самчука Степана Пінчука, який і назвав Уласа «Гомером ХХ століття», цього не сталося через відсутність перекладу книги і своєчасної реклами. У 1938 році «Волинь» була перекладена тільки польською, у 1941 і 1948 – на хорватську і французьку відповідно.
У 1980 р. була зроблена друга спроба, яка так само провалилася, але вже через відсутність рекомендації від одного з Нобелівських лауреатів. За все життя Улас Самчук написав 11 романів.
Паралельно з «Волинню» він працює над романом-хронікою «Марія» (1933 р.). Романом, який став першим зі світових художніх творів, який розповів про геноцид більшовиків проти українців – Голодомор 1932-1933 рр. Автор не був очевидцем страшних подій – з 1929 він живе в Празі, але пам’ятав голод 20-х років, спілкувався з тими, кому пощастило вирватися на волю у 33-му. Роман був надрукований у 1934 у Львові. Улас Самчук мріяв мати цю книгу в своїй бібліотеці, але так і не зміг її дістати. У Празі Улас Самчук закінчує повний курс гуманітарного факультету Вільного українського університету, пише політичні фейлетони, романи «Марія», «Кулак», «Волинь» і «Гори говорять», належить до Студентської академічної громади і Центру культурної референтури українських націоналістів. «Нас було кілька сотень з загальної кількатисячної української колонії, ми були поколінням Крут, Базару, Листопада, Четвертого Універсалу, України Мілітанс».
Згодом у книзі споминів і вражень «На білому коні» він так напише про те значення, яке мало це місто для його життя і становлення як митця: «У житті кожного письменника є час і місце, що творять вісь його буття. У моєму житті таким місцем була Прага і час, у ній прожитий. Тут я визрів як письменник, тут появились основні мої писання, тут формувались мої ілюзії, мої фата-моргани, мої суперечності. Тут пізнав певне коло людей моєї мови, з якими судилося ділити долю і недолю мого життя». До речі, на початку війни У. Самчук повернеться з Праги на українську землю з Оленою Телігой. Пізніше вона буде розстріляна в Бабиному Яру.
У роки Другої світової війни в складі однієї з похідних груп ОУН Улас Самчук повернувся в Україну. Один з дослідників його військової публіцистики пропонує розглядати її, як «авторський документ історичної епохи».
У 1941 році він пише відому статтю «Нарід чи чернь?» Якщо не знати автора і рік виходу статті, легко прийняти її за сучасну публіцистику!
«Тому — не все одно, хто як говорить, яким богам молиться, які книжки читає. Не все одно, якими іменами названі вулиці наших міст, не все одно, чи домінуючим є для нас Шевченко, чи Пушкін. Не все одно, як це часто доводиться чути, кого ми вчимо у школі, не все одно, яке наше відношення до російської літератури. Ні! Це не все одно… А коли — все одно, то це значить, що все одно для вас, хто є ми самі! Це значить, що ми не нарід, не якась спільна історична збірна сила, а невиразна юрба, сіра маса, вічно принижена без всяких ідеалів чернь».
Не тільки комуністи болісно реагували на творчість Самчука, але, як виявилося, дратує він і сучасну українську владу, яка в новорічному зверненні до народу відповідає публіцисту хеш-тегом ЯкаРізниця «як названа вулиця, якщо вона освітлена та заасфальтована». Хоча це закономірно і передбачено самим Самчуком: «Денаціоналізація — це те саме, що коли б хтось порядну з моральними основами жінку силою зводив до ролі повії». Ми пам’ятаємо кварталівськи жарти з цього приводу. Є у Самчука думки і про тих, кому «Немає різниці, біля якого пам’ятника ти чекаєш дівчину, в яку закоханий»: «Це не є нарід. Це — чернь, це—безлика, без’язика юрба. Особливо це стосується до нашої молоді, яка з національного погляду — саме велике порожнє місце. Соромно, боляче і огидно бачити таке явище на європейському суходолі, на берегах Дніпра, на вулицях Києва 1941 року!»
Про те, що не «намажеш на хліб»: «Ми не переконані внутрішньо, що весь той людський матеріал, який заповнює будинки і вулиці наших міст, вповні і незастережно заслуговує на назву нарід. Бачимо явища, бачимо обличчя, чуємо мову, оцінюємо вчинки і з потрясаючим душу жалем стверджуємо, що величезна маса живих людиноподібних істот 1941 року по народженні Христа не розуміє і не усвідомлює в собі двох дуже важливих і основних первнів (елементів): людську гідність і національну свідомість». Про євроінтеграцію: «Почувати себе людиною, почувати себе тим, як ще колись казали, першим творінням Найбільшого Творця, почувати себе свідомим у всіх своїх вчинках та поступованнях — ось основна заповідь людини-європейця. Зламати цю заповідь — значить зламати самих себе, це значить втратити основний стрижень буття, це значить перекреслити своє моральне обличчя». «Ми були поколінням Крут»… У 1942 році він публікує статтю «Крути»: «Українська молодь, яка дня 28 січня 1918 року з піснями виїхала зі столиці України під станцію Крути, щоб там умирати, була першою молоддю світу, що одверто, беззастережно і рішуче стала до боротьби з північною навалою. Розуміється, вона боролась і вона падала під кулями ворога не тільки в ім’я оборони від большевизму. її ідеал був — своя державність, своє суверенне життя, своя духовність. Вона йшла в бій з піснею “Ще не вмерла”, одначе у звуках цієї пісні звучав також один мотив, який став зрозумілим щонайпізніше. Мотив спротиву проти марксизму, мотив молодого, амбітного й гордого народу, який був і є глибоко переконаний, що тільки його суверенність на землях предків дасть повну і тривку запоруку, що большевизм, як такий, буде стертий з поверхні нашої планети».
У тому ж 1942 році за скандально відому статтю «Так було – так буде» Улас Самчук втратив редакторську посаду в газеті «Волинь» і був заарештований. Я не знайшла повної версії статті в електронному вигляді, тільки уривки тому не можу проілюструвати цитатою антибільшовицькі та антінацісткі заклики. Обрана мною цитата хоча і не пояснює арешт Самчука, але має пророчий сенс. «Імперія Романових впевнила себе, що Україна – це тільки Малорросія. Помилились. Україна – це жива, діюча дійсність, яка домагалася права і яке їй по глухості завжди відмовлялося. А без того права не може бути здоровою ціла Європа. Так було, так є, і так буде…» З 1944 по 1948 рр. Улас Самчук живе в Німеччині, керує МУРом. Колеги-письменники по МУРу називали Уласа Генералом Олексійовичем за самовіддану роботу у цій організації.
«Мистецький Український Рух» – організація українських письменників, які проживали в таборах для переміщених осіб у німецькій еміграції в 40-ві роки XX ст. «Націю, яку вбивали століттями, всіма зброями, повернено до життя протягом десятків років єдиною зброєю слова… Прийде час, що все те словоблудіє про Сталінів і “старших братів” відпаде як полова від зерна… І наша література – рідна, многострадальна, гнана і переслідувана – та, що “на сторожі”, буде видною зо всіх місць планети». В цей період життя Генерал пише роман-хроніку «Юність Василя Шеремети», драму «Шумлять жорна» і першу книгу «Морозів хутір» з незакінченої трилогії «Ост». Дослідник творчості Уласа Самчука С.Пінчук зазначав, що ніхто, крім У.Самчука, не міг би написати такої книги («Ост»), бо «ніхто з літераторів, що опинилися в діаспорі, не мав такої, як у нього, біографії». Після переїзду в Канаду в 1948 році Улас Самчук організовує об’єднання українських письменників у діаспорі (ОУП) «Слово».
Помер у Торонто 9 липня 1987 року.
Дивись: «Літописець свого простору»
