5 лютого 1921 – початок церковної реформи Петра І

5 лютого 2021 р. \ оновлено 22 лютого

Цього дня у Російській імперії цар Петро І видав маніфест про утворення Духовної Колегії (Святійшого Синоду) — найвищого релігійного органу, який мав замінити Помісний Собор і навіть патріарха. Ця реформа сприяла посиленню світської влади і підпорядкуванню церкви і її фінансів імператора.

Баланс у відносинах між церквою і державою дуже часто був предметом конфліктів в історії християнства. В православній традиції, зазвичай, у більшій чи меншій мірі простежувався цезаропапізм: домінування світської влади над духовною, а остання виступала фактор освячення царя/імператора.

В Московському царстві та Московській державі низка правителів XVI-XVII століть намагалися обмежити незалежність церкви та навіть використовували її для тиску на сусідів та зміцнення позиції царя. Найбільш значущою зміною стали Никонівові реформи, які розділили вірян, спричинивши відкол старообрядців. Попри різні спроби московських царів поширити свою владу на церкву, реальне підпорядкування прийшло дещо пізніше.

На початку XVIII століття Петро І активно розбудовував Росію на імперський зразок. З-поміж інших реформ дуже важливе місце було відведено церкві, бо неможливо побудувати абсолютизм без підтримки духівництва. Він намагався оформити церковну ієрархію в межах окремого державного органу — Святійшого Синоду (Духовної Колегії). Разом з цим звання патріарха було ліквідоване, кількість духівництва обмежена, як і економічні можливості Церкви.

Святійший Синод був верховним церковним колегіальним органом, який, щоправда, діяв від імені імператора, а це означало зрощення найвищого церковного керівництва х державним апаратом. Він мав надзвичайні судові й адміністративні повноваження, а членів Синоду призначав особисто Петро І, які присягали імператору на вірність. Запроваджена реформа, звичайно, сприяла утвердженню абсолютизму та «освячувала» імперську владу, що аж ніяк не стосувалося первинних (духовних) завдань церкви.

Зрощення церкви й держави ніколи не мало добрих плодів. Цей принцип усвідомили реформатори (хоча й не всі) в Новий час. Якою б доброю не була світська влада, рано чи пізно політики намагатимуться впливати на церкву, її віровчення та використовуватимуть її для розширення сфер впливу світської влади. Разом з тим, Церква потрапляє у небезпечне положення відповідальності за дії монархів або чиновників, що дискредитує служителів та й авторитет Церкви загалом.