28 грудня 1973 року датується перша публікація знаменитого роману Олександра Солженіцина «Архіпелаг ГУЛАГ», опублікованого спочатку у Франції. Понад дві тисячі сторінок тритомного видання розкажуть читачеві про непопулярний в Радянському Союзі бік комуністичної «стабільності».
Олександр Солженіцин — відомий російський письменник, есеїст, ветеран війни та дисидент. Вісім років він провів у радянських концентраційних таборах та ще три в засланні після зовсім не компліментарних коментарів щодо дій радянського керівництва і особисто Сталіна в роки війни, які описав у приватному листування.
Засуджений на 8 років за 58 статтею Кримінального кодексу (шпіонаж та злочини проти робочого класу), Солженіцин відбував термін в кількох таборах («Новий Єрусалим», «Степлаг» та інші). Там він написав кілька автобіографічних творів та зібрав сотні свідчень інших в’язнів для свого найвідомішого твору — “Архіпеаг ГУЛАГ»,
Система концентраційних таборів в Радянському Союзі існувала багато десятиліть. Олександр Солженіцин утримувався з 1945 до 1956 років, однак зі свідчень очевидців ми отримуємо оповідь про табірні реалії значно ширшого періоду (1918-1956). В книзі описуються різні історії таборового життя за свідченнями понад двох з половиною сотень в’язнів і самого автора (побут, відносини з охороною, причини затримання, рефлексії про радянське буття, біографії в’язнів тощо).
Контингент засуджених був різноманітним: меншовики, монархісти, націоналісти, представники духівництва, заможні селяни та інші прошарки «буржуазії» — всіх їх об’єднував єдиний статус в’язнів режиму. Вони фактично були позбавлені всіх прав, втрачали власність, а юридичних шляхів оскаржити рішення суду просто не існувало. Ті, кому на долю випало пройти через ГУЛАГ зобов’язані були виконувати важку роботу, а за найменші провини жорстоко каралися чи етапувалися в табори зі ще гіршими умовами.
«Архіпелаг ГУЛАГ» отримав чималий фурор на Заході, проте на Батьківщині Солженіцина твір швидко потрапив у категорію заборонених. Це був відвертий опис тієї частини радянського життя, яку не показували на пропагандистських плакатах і не описували в державній пресі. Опис табірних буднів переплітався в романі з авторськими рефлексіями про табір як істинне уособлення комунізму.
За зберігання роману людей звільняли з роботи, арештовували й ув’язнювали. Чим більше росла його популярність, тим більш невдалими ставали спроби зупинити його поширення. Коли радянська система дала тріщину, то роман Солженіцина вилучили із заборонених і пізніше прочитати його могли всі. Але доступність не означала винесення правильних уроків (на жаль, включно із самим автором).
По-перше, ані світова слава оповіді про радянські табори, ані нобелівська премія автора не підштовхнули Захід до справжнього засудження комунізму. Як ми знаємо, непокаране зло повертається і саме це ми спостерігаємо за останнє десятиліття. Послідовний ріст популярності лівих на Заході супроводжується російською агресією. Сьогодні Кремль користується успадкованими від СРСР методами гібридної війни та здійснює агресію проти України та інших пострадянських держав (а також намагається поширити свій вплив значно далі).
По-друге, сам автор, який відчув на собі нелюдську суть тоталітарної машини, не відкинув власних російських імперіалістичних поглядів. На схилі літ він відкрито заперечував право на незалежність народів колишнього СРСР (включно з Україною) та поширював стандартні російські міфи (наприклад, заперечення Голодомору).