27 липня 1830 року – початок Липневої революції у Франції

27 липня 2020 р. \ оновлено 22 лютого

Історія Франції впродовж XVIII-ХІХ століть відома низкою революцій. Політичні й соціальні перетворення в цій державі суттєво відрізнялися від держав з англо-саксонською ліберальною традицією. Від Французької революції бере початок ціла низка заворушень і переворотів, які змінювали один-одного через невеликі проміжки часу.

На відміну від Великобританії чи Сполучених Штатів Америки, де класичні ліберальні ідеї стали базою для справжньої національної еліти, у Франції становлення демократії відбувалося досить довго і непросто. Французький республіканізм оповитий трагізмом і нестабільністю. Так було 200 років тому і так, на жаль, залишається і сьогодні. В абсолютній більшості протестних виступів у Франції чітко простежується ліва риторика й методика.

Після кривавого терору якобінців, політичних криз та імперських завоювань молода республіка знову впала і відновилася монархія. В історії ми знаємо цей період як реставрація Бурбонів. Король Людовік XVІІІ не виніс уроків із попередніх десятиліть і лише посилив тиск, що закономірно призвело до нової хвилі бунтів.

Його наступник Карл Х продовжив цю практику. 25 липня 1830 року король видав накази, якими жорстко обмежував виборче право та відновив цензуру. У відповідь на це антимонархічним силам вдалося вивести на вулиці натовпи невдоволених французів та здійснити черговий переворот.

Протести, які почалися 27 липня у Парижі, швидко переросли в заворушення та вуличні бої. За кілька днів революціонерам вдалося захопити основні державні установи. Однак у південних французьких містах чимало людей виступили проти нової революції, що призвело до сутичок і дещо продовжило в часі революцію.

З 30 липня тимчасовим правителем призначено герцога Луї-Філіпа Орлеанського. Через три дні король зрікся престолу. Главу монаршого уряду Поліньяка та інших міністрів було заарештовано. Ще через тиждень Луї-Філіпа французи визнали легітимним монархом. Новий «король-громадянин» повернув скасовані Карлом Х права й свободи, однак це не гарантувало йому започаткування нової династії.

Липнева революція стала один із етапів продовження Французької революції. Чи була вона останньою політичною кризою? Ні, навіть не останньою за пів століття. Луї-Філіп на престолі – це не той результат, якого чекали радикальні революціонери, які згадали антимонархічні вимоги через 18 років. Попри ліберальні реформи та ріст економіки, його правління завершилося, як і в попередника – революцією та еміграцією.

Все ХІХ століття для Франції стало низкою повстань і переворотів. Перша республіка, Друга республіка, Третя республіка — все це лише за одне століття, і це свідчить про перманентну політичну кризу.

На відміну від американців чи британців, французи у ХІХ столітті не змогли побудувати міцну демократію з сильними інституціями. Зрозуміло, що причина невдач криється не в унікальності французів як етнічної групи, але в фундаментах ідейної направленості змін у державі.

Вони відкинули те, що Біблія говорить про людину, її природу, про владу, недосконалість світу тощо. Натомість намагалися самі формувати управління, виходячи з республіканізму, запропонованого континентальними філософами-гуманістами ще у XVІІІ століття, і ситуативних можливостей.

Вимоги французьких революціонерів (як під час революції 1789-1794 років, так і пізніше) залишалися нецілісними й, здебільшого, утопічними, адже ґрунтувалися на лівих гуманістичних уявленнях про суть людини й держави. І в підсумку французи знову і знову отримували суспільне невдоволення, політичну нестабільність і чергове повалення влади.