7 серпня 2008 року розпочалася 5-денна війна між Російською Федерацією та Грузією за Південну Осетію, що входила до складу останньої. Цій війні було багато передумов, пов‘язаних з етнічними конфліктами в межах і так невеликої держави, які систематично провокувалися та підігрівалися з боку Росії. Противниками Грузії в цій війні були сепаратистські військові формування Абхазії, регулярні війська Південної Осетії (автономії в складі Грузії) та безпосередньо російська армія.
Перебіг серпневих подій в Грузії свідчив про спланованість Росією розгортання конфлікту. Наприкінці липня 2008 року відбулося чергове загострення на кордоні з осетинською автономією. 7 серпня російські регулярні війська віроломно перетнули грузинський кордон та вторглися на територію Південної Осетії. У відповідь на це грузинський уряд ввів на територію автономії свої війська задля захисту та збереження конституційного ладу. Натомість Російська Федерація вже традиційно не визнавала своєї агресії та під класичним приводом «захисту російськомовного населення» ввела свої війська офіційно, які тодішній президент Дмитро Медведєв назвав «миротворчими».
За п‘ять дні військових дій Росія спрямувала неабияку міць на маленьку Грузію, застосувавши авіацію, великокаліберні міномети, установки «Град», танки й БМП. Найбільші бої йшли за місто Цхінвалі на території Південної Осетії. Однак навіть повна віддача грузинських солдатів у нерівному бою не допомогла у протистоянні з однією із найпотужніших армій світу. В результаті війни Грузія втратила контроль над Південною Осетією, яка формально проголосила незалежність, але яку практично ніхто не визнав. Велике розчарування викликала реакція світу на російську агресію. Саме в серпні 2008 року проходили літні олімпійські ігри в Пекіні й увага світу була прикута до них, а зовсім не до бомбардування російською авіацією й артилерією грузинських поселень. На жаль, провідні західні демократії обмежилися висловленням глибокого занепокоєння та вербального засудження. Також Російсько-грузинська війна продемонструвала нікчемність миротворчих важелів Радбезу ООН, на засіданні якого російська сторона цинічно заявляла про свою роль у війні як про «операцію з примушення Грузії до миру».
Для Грузії ця війна була черговим викликом для збереження незалежності й територіальної цілісності. Для Росії ж це був вже традиційний акт імперського невизнання суверенітету сусідів та спробою розчленування Грузії шляхом визнання незалежності окремих її частин.
Попри значні територіальні втрати грузини змогли зберегти незалежність, та прозахідний курс розвитку, що для Кремля означало інформаційну поразку. Хоча антиросійські погляди в Грузії росли, а Росія була очевидним агресором, однак реакція світу на події в Південній Осетії продемонструвала вседозволеність однієї з ключових держав у Радбезі ООН, що дало можливість Російській Федерації проводити імперську політику й військову агресію в Україні та інших пострадянських державах.
