1 липня є сумною датою для жителів Гонконгу, які цінують свободу й демократію. Цього дня 1997 року територія Гонконгу увійшла до складу Китайської Народної Республіки у статусі спеціального адміністративного регіону.
Це стало можливим внаслідок укладеної 27 травні 1984 року Китайсько-британської декларації щодо передачі Гонконгу. З 1898 року ця територія була орендована Британією в Китаю (строком на 99 років) і тому наприкінці ХХ століття термін тимчасового британського управління спливав. Для вирішення подальшої долі цих територій із 1982 року між двома державами розпочалися перемовини щодо умов передачі Гонконгу.
Відповідно до принципу “одна країна, дві системи”, погодженого між Великобританією та Китайською Народною Республікою, соціалістична система КНР не застосовуватиметься в спеціальному адміністративному регіоні Гонконгу. Його попередня капіталістична система та спосіб життя мали залишатися незмінними протягом 50 років. Для збереження цих принципів було прийнято Основний закон Гонконгу, де зазначалася автономія під суверенітетом Китаю.
Передача Гонконгу до складу КНР загострила міграційну кризу. Після посилення комуністичного режиму тисячі китайців щороку намагалися покинути Китай (зазвичай, в незаконний спосіб). Приєднання Гонконгу до КНР на особливих умовах підштовхнуло сотні тисяч материкових китайців переїздити на острів, а чимало з них вже емігрували до США або в держави Британської співдружності (Великобританію, Канаду, Австралію).
Та поряд з міграційною кризою на Гонконг чекала значно серйозніша загроза – спроби КНР повністю контролювати автономію. Вже у 2003 році урядом було запропоновано внести зміни до основного Закону, що мали посилити контроль за населенням та відповідальність за дії, які можуть розцінюватися як загроза національній безпеці. Запропонований проект 23 статті викликав грандіозне збурення громадян. Тоді до 1 мільйона гонконгців вийшли на вулиці з вимогами не допустити обмеження свободи слова, віросповідання та об’єднань.
Протести проти обмеження громадянських свобод в Гонконзі стали звичним явищем у 2010-х. Революція парасольок 2014-го року, виступи за незалежність 2016-го і, нарешті, торішні протести, спричинені спробами Китаю поширити вплив своєї правоохоронної системи на автономну зону. На вулиці виходять мільйони людей, однак гарантувати їм стабільний демократичний режим наразі не можливо, адже за кілька десятиліть автономія втратить свій особливий статус.
Проблема демократії Гонконгу прямо стосується і місцевих християн. Влада КНР вже багато років проводить репресивну політику проти віруючих людей, а за останні роки цей тиск значно посилився. Закриття церков, облави й обшуки в будинках християн, заборона зібрань для незареєстрованих громад і державний контроль над реєстрованими. Китайські комуністи прагнуть перетворити церкву на пропагандистську структуру, що має діяти в інтересах партії.
Рішення 1997 року стало вироком для Гонконгу. Півстоліття особливого статусу промине швидко. В 2047 році автономний округ остаточно увійде до складу КНР і чим ближче цей час, тим помітнішою стає різниця політичного ладу у порівнянні з материковим Китаєм. Перманентна загроза, що нависає над свободою в регіоні спричиняє все нові й нові протести. Мільйони людей звикли до життя без нагляду партії, а тому в умовах посилення авторитаризму та наступу на демократію в наступні десятиліття можна очікувати лише посилення боротьби.