Цього року в Міжнародний день прав людини світ стоїть найдалі від миру, захисту людських прав і справедливості за останні десятиліття. В Україні триває повномасштабна російська війна, а часто згадуваний мир є лише ілюзією та гаслом популістів. Сьогодні ми ніби спостерігаємо втілення слів біблійного пророка Єремії: «рани народу Мого легковажно лікують, говорячи: Мир, мир, а миру нема!» За останній рік колись головний «захисник прав людини» поступово перетворюється на приклад для всього світу, як нехтувати людськими правами і фактично викреслити їх із переліків принципів міжнародної політики.
Міжнародний день прав людини пов’язаний із прийняттям Загальної декларації прав людини в 1948 році. Держави-засновниці ООН від першого дня існування цієї організації толерували серйозні порушення прав людини, а деякі (як-от СРСР) зробили репресії своєю державною політикою. Протягом десятиліть традиційно західні демократії були голосом тих, хто страждає (але при цьому самі ці країни найчастіше не докладали реальних дій для захисту жертв репресій). При цьому західні держави самі нерідко порушували людські права, хоча це ніколи не можна порівнювати із масштабом порушень з боку СРСР (пізніше РФ), Китаю, Ірану та інших авторитарних режимів.
Права людини — це не щось надане урядом чи сформоване групою інтелектуалів (хоча світські люди саме так найчастіше визначають їхнє джерело). Права людини є універсальними і мають сенс незалежно від часу, місця чи народу, коли їхнім фундаментом є визначена Богом гідність і цінність людини, яку полюбив Господь. Саме цей принцип колись був проголошений у Декларації незалежності США і став своєрідною підставою визначати і поважати універсальну гідність людини не залежно від походження чи статусу.
Сьогодні ми спостерігаємо тривожну деформацію цих ідей, коли егоїстичні інтереси однієї країни оголошують первинною потребою і при цьому ігноруються або демонстративно відкидаються базові права інших людей (наприклад, право на життя). Гучні заяви про мир і успіхи в його досягненні в реальності виявляються тимчасовим піаром (про що свідчать загострення між Таїландом і Бангладеш, Руандою та ДРК), а головний «миротворець» із Білого дому відкрито робить комерційну доцільність пріоритетом над правами людини.
Особливо гостро це проявляється у відкиданні потреби покарання Росії за воєнні злочини і численні порушення прав українців. Саме тому опір плану Трампа (насправді Ушакова-Віткоффа) не означає відмову від миру. Правда полягає в тому, що тиск на Україну замість Росії і підтримка агресора замість жертви не призведе до миру, а лише принесе ганьбу Сполученим Штатам.
Цинічний тренд у міжнародній політиці дуже дорого коштуватиме світу, адже це руйнує давній консенсус про чітке визначення добра і зла. Якщо права людини знецінюють в масштабах агресивної геноцидної війни проти України, то як знайти політичну волю для реальних дій для захисту переслідуваних християн та всіх, хто страждає від авторитарних режимів?