Рівно 10 років тому Україна у Мінську шукала шлях домовленостей і мирного рішення у війні проти Росії. Сьогодні ідея перемовин і мирної угоди досі виринає як проста опція, котру можна увімкнути коли загодно. Проте наша держава вже намагалася знайти можливість, як жити з Росією в мирі, але безрезультатно. Пропонуємо вам огляд історії 10 безрезультативних угод і домовленостей між країнами.
1. Переяславська рада і Березневі статті (1654 р.)
Після повстання Богдана Хмельницького і численних поразок від польської армії, гетьман шукав союзників для захисту українських земель. Кілька зрад від кримських ханів, підштовхнули його знайти іншого партнера і він сподівався на тісний і вигідний союз з Московщиною. Українці згадують це із жалем донині.
На Переяславській раді у 1654 році Богдан Хмельницький і козацька старшина присягнули на вірність московському царю Олексію I Михайловичу. У 23 статтях договору закріплювалося право на військову і адміністративну автономію козацької України у складі Московської держави, а остання зобов’язувалася надати військову допомогу у війні проти Речі Посполитої.
Московія не повністю дотрималася умов Березневих статей 1654 року і з часом почала порушувати автономні права України. Через 5 років цар домігся обмеження прав гетьмана і старшини, розширення присутності московських військ на території Гетьманщини та заміни деяких місцевих чиновників московськими.
Але найбільш очевидною зрадою було Віленське перемир’я з Річчю Посполитою без участі України. Таким чином українська сторона не отримала бажаної військової підтримки, однак поступилася своїми автономними правами. Гетьманщина стала на шлях залежності від Москви і в наступні десятиліття це стало ще більш відчутною проблемою.
2. Коломацькі статті (1687 р.)
Після поразки у Кримських походах 1687 року, московський цар відібрав владу у гетьмана Івана Самойловича, якого звинуватили у невдачах. Новим гетьманом було обрано / призначено Івана Мазепу. Московія прагнула посилити контроль над Гетьманщиною і нав’язати вигідні для себе умови, які б обмежили українську автономію.
Коломацькі статті фактично були умовами, на яких Мазепа став гетьманом, і складалися з 22 пунктів. Вони включали посилення контролю Москви: (воєводи отримували більше прав на контроль за внутрішньою політикою Гетьманщини), обмеження влади гетьмана (Іван Мазепа зобов'язувався не мати самостійних дипломатичних відносин з іншими державами без згоди Москви), розширення втручання (рішення щодо збору податків, призначення старшин та місцевих суддів тепер повинні були узгоджуватися з Москвою).
Коломацькі статті продовжили наявну тенденцію централізації влади в руках московського царя і продемонстрували поступальний характер його планів щодо українських земель. Це готувало підґрунтя для повної ліквідації автономії Гетьманщини та остаточного контролю України.
3.Указ про Малоросійську колегію (1764 р.)
У 1764 році після відставки останнього гетьмана Кирила Розумовського Росія остаточно ліквідувала гетьманську владу. Це була трагічна сторінка нашої історії повного входження і втрати залишків самостійності в Російській Імперії.
Указ Катерини II офіційно ліквідовував інститут гетьманства, а замість гетьмана владу отримала Малоросійська колегія, створена ще 1722 року. Тепер вона отримала посилені повноваження. Колегія керувалася російськими чиновниками, а її головою став генерал-губернатор Петро Румянцев, який мав на меті повну інтеграцію Гетьманщини до імперських структур.
Козацька старшина остаточно втратила свій вплив. Колегія запроваджувала нову систему управління, що підпорядковувалася безпосередньо російській владі, а українські землі слали лише частиною великої імперії. Після Березневих статей саме Указ про Малоросійську колегію став яскравою демонстрацією наслідків невиконання Москвою своїх обіцянок. Україна втратила залишки самоврядності і піддалася як політичній, так і культурній, релігійній і економічній окупації.
4. Договір про створення СРСР (1922 рік)
30 грудня 1922 року на I з'їзді Рад представники Української РСР, Російської РСР, Білоруської РСР та Закавказької федерації (Вірменія, Грузія та Азербайджан) підписали договір про утворення Союзу Радянських Соціалістичних Республік. За умовами договору, кожна з республік формально залишалася суверенною державою зі своїми владними інституціями, мовою і культурою. Формально республікам надавалося право на власний розвиток, а також на вихід із Союзу.
Хоча договір проголошував рівність і суверенітет республік, на практиці Україна не мала реального самоврядування. Комуністична партія Радянського Союзу (КПРС) була справжнім центром влади, а не уряди республік. Українська комуністична партія (КП(б)У) була лише філіалом всесоюзної партії, а всі ключові рішення ухвалювалися в Москві. Центральна влада поступово підпорядковувала всі аспекти політичного життя республік.
Для України це був особливо болючий сценарій, адже централізація економіки, згортання національної політики і утвердження тоталітаризму супроводжувалося мільйонними жертвами й деградацією традиційних соціальних і національних зв’язків. Україна потрапила в цю в’язницю народів на 70 років і виходу вже не було, адже це право для республік виявилося фікцією.
5. Будапештський меморандум (5 грудня 1994 року)
Після розпаду СРСР Україна успадкувала третій у світі ядерний потенціал. Під міжнародним тиском з боку США та Росії наша країна погодилася позбутися цього арсеналу в обмін на гарантії своєї безпеки.
Згідно з підписаним меморандумом у Будапешті 5 грудні 1994-го, держави-гаранти зобов’язувалися визнавати та поважати суверенітет України, не здійснювати агресії, домагатися негайних дій з боку Ради Безпеки ООН з надання допомоги Україні, якщо вона стане жертвою акту агресії, проводити консультації у випадку виникнення ситуації, внаслідок якої постає питання стосовно цих зобов’язань.
У 2014 році Росія грубо порушила умови меморандуму, коли анексувала Крим і розпочала війну на Донбасі. Москва не лише проігнорувала гарантію захищати Україну, але й сама стала агресором. Наші західні гаранти проявили себе надто відсторонено, підтримавши Україну лише дипломатично і обмеженими санкціями проти агресора.
В меморандумі не міститься конкретної інформації про реалізацію гарантій безпеки (постачання зброї і боєприпасів чи безпосередню участь збройних сил держав-підписантів для захисту України). Саме тому Будапештський меморандум став символом невиконаних міжнародних обіцянок і обману України.
6. Договір про дружбу, співпрацю та партнерство між Україною і Російською Федерацією (31 травня 1997 року)
Незалежна Україна у 1990-х роках мала дипломатичні конфлікти з Російською Федерацією, що вже тоді демонструвало неготовність останньої сприймати Україну як рівного партнера. У 1997 році був підписаний Договір про дружбу, співпрацю та партнерство на тлі загострення суперечок щодо статусу Криму і Севастополя, а також економічних і політичних розбіжностей тих часів.
Договір передбачав визнання існуючих кордонів, непорушність суверенітету і територіальної цілісності обох держав. До цього додавалася співпраця в економічній, культурній і військовій сферах. Упродовж 2000-х років Росія неодноразово використовувала економічні важелі, зокрема газову політику, як інструмент тиску на Україну. Це суперечило пункту договору про відмову від економічного тиску.
Договір формально закріпив територіальну цілісність України, включаючи Крим, але його порушення Росією у 2014 році (анексія Криму) продемонструвало чергову зраду і невиконання Москвою взятих зобов’язань.
7. Харківські угоди (21 квітня 2010 року)
На початку 2010-х Росія прагнула закріпити свою військову присутність у Криму та посилити вплив на Україну, чому сприяла перемога на виборах проросійського кандидата. Нова угода була підписана президентом України Віктором Януковичем і президентом Росії Дмитром Медведєвим у 2010 році у Харкові. Її умови передбачали продовження терміну перебування російського Чорноморського флоту в Севастополі на 25 років (до 2042 року) в обмін всього лише на знижку на газ.
Ця угода для України абсолютно невигідна, адже потенційна користь була короткостроковою. Завдяки знижці на газ Україна могла певний час уникати різких економічних криз, пов'язаних із високими цінами на енергоносії. Натомість нам довелося заплатити своєю національною безпекою.
Наслідком Харківських угод стало ще більше закріплення військової присутності Росії в Криму. Продовження перебування російських військ на півострові передувало подальшій анексії у 2014 році.
8. Мінський протокол (5 вересня 2014)
Вже після початку російської агресії, анексії Криму і війни на Донбасі Україна пішла на домовленості для врегулювання конфлікту. У серпні 2014 року ситуація на сході України стала критичною внаслідок прямого російського вторгнення та Іловайської трагедії. На цьому тлі за підтримки ОБСЄ відбулися перемовини в Мінську. Рівно 10 років тому представники України, Росії, ОБСЄ і так званих «ДНР» та «ЛНР» підписали домовленості щодо припинення вогню та подальшого розв’язання конфлікту.
Перші Мінські домовленості передбачали припинення вогню по всій лінії зіткнення, контроль за кордоном (Україна мала контролювати державний кордон), моніторинг ОБСЄ за виконанням умов припинення вогню, обмін полоненими у форматі «всіх на всіх», децентралізація та особливий статус Донбасу (окремі райони Донецької та Луганської областей мали отримати особливий статус, що включав би децентралізацію влади на місцях) та виведення незаконних збройних формувань.
Ці умови не були виконані, адже російська сторона не припинила вогонь і бойові дії тривали далі. Росія не збиралася врегулювати конфлікт, а використала «Мінськ-1» для закріплення нестабільності, підведення Україну під більш невигідні умови і очікування часу бажаного повернення політичного контролю над Україною.
9. Мінські домовленості (12 лютого 2015 року)
Після перших Мінських домовленостей бойові дії тривали і проросійські бойовики продовжили спроби захопити Донеччину і Луганщину. Найбільш значними боями другої половини осені-зими 2014 року були оборона Донецького аеропорту і бої за Дебальцеве. Це був складний для України час, адже наші війська були обмежені міськими домовленостями у використанні всіх видів зброї. При цьому вони повинні були захищатися від ворога, який ці Мінській домовленості не виконував.
У лютому 2015 року ситуація на Донбасі значно ускладнилася через втрату Дебальцевого і була підготовлена нова зустріч у Мінську. В ній взяли участь лідери «нормандської четвірки»: український президент Петро Порошенко, російський лідер Володимир Путін, канцлер Німеччини Ангела Меркель і президент Франції Франсуа Олланд.
Вони обговорили нові умови, які стали основою Мінських угод-2. Домовленість передбачала негайне припинення вогню з 15 лютого 2015 року по всій лінії зіткнення і відведення важкого озброєння протягом 14 днів після підписання угоди. Спеціальна моніторингова місія ОБСЄ отримала мандат контролювати дотримання умов припинення вогню і відведення озброєння. Україна мала здійснити конституційну реформу з наданням окремим районам Донецької та Луганської областей особливого статусу. Хоча цей статус мав бути тимчасовим до повного виконання політичних умов угоди, однак цей пункт «другого Мінська» спричинив критику і невдоволення в українському суспільстві.
Також сторони домовилися відновлення контроль України над кордоном після проведення місцевих виборів на окупованих територіях. Ця умова також була суперечливою, адже передбачалося проведення місцевих виборів на територіях, контрольованих проросійськими бойовиками, але згідно з українським законодавством. Очевидно, що реалізувати цей пункт було неможливо. Домовленості знову підтверджували зобов'язання сторін провести обмін полоненими у форматі «всіх на всіх», однак і цього не сталося.
Другі Мінські угоди протягом 7 років були основою для міжнародних переговорів щодо Донбасу, але за весь цей час вони не були реалізовані. Як і в попередньому варіанті, російська сторона не виконувала навіть перший пункт і саботувала обмін полоненими та обмежувала можливості доступу ОБСЄ (до роботи якої також багато питань).
10.Стамбульські домовленості (яких не було)
Після початку повномасштабного російського вторгнення Україна в березні 2022 року знову ініціювала перемовини у Білорусі та Туреччині. Жодного підсумкового документа після цього не було підписано, адже викриття нелюдської жорстокості у Бучі та інших містах після деокупації Київщини стало фактором визнання екзистенційної суті війни і продовження боротьби.
Проект мирного договору передбачав, що Україна зобов'язується дотримуватися постійного нейтралітету, відмовитися від членства в будь-яких військових союзах, зокрема НАТО, і не розміщувати на своїй території іноземні війська. Вона мала відмовитися від виробництва і отримання ядерної зброї, заборонити використання своєї інфраструктури для інших країн, утримуватися від участі у військових навчаннях з іноземною участю, а також законодавчо заборонити фашизм, нацизм і агресивний націоналізм (що б це не означало).
Кремль у відповідь запропонував припинити агресію проти України та визнати зобов'язання країн-гарантів надати Україні підтримку у разі нападу протягом трьох днів. РФ допускала можливість гарантій безпеки з боку інших країн, подібних до п'ятої статті НАТО, але окуповані частини Донецької і Луганської областей частково залишалися під контролем Росії. Крим і Севастополь виключалися з безпекових гарантій, що фактично означало б визнання їх контролю Росією.
Коли б домовленості були справді реалізовані, то це означало б зміни до української Конституції (що навряд підтримало б населення), а також потрапляння у пряму залежність від волі Москви під загрозою чергового вторгнення. В цих умовах центральним є припинення військової співпраці із Заходом, а також унеможливлення постачання зброї. Сьогодні ми бачимо, наскільки це важливо для оборони, а тому погодитися на умови Москви — це наблизити повторну окупацію.
Зважаючи на попередній досвід російсько-українських стосунків і всі перелічені вище угоди, немає жодних гарантій, що навіть цей проект Стамбульської угоди Росія виконувала б. Вся історія російсько-українського протистояння — це про цинічну брехню Москви і постійні порушення домовленостей. Цей принцип настільки тотальний, що ми не знайдемо жодної угоди з Росією, де вона б уникла обману і лукавства. Така історія цих стосунків і будемо сподіватися, що наш народ зробить з неї необхідні висновки.