У Польщі змінилася правлячи коаліція і вже сформовано новий уряд. Багато українців сприймають це стримано, але досить позитивно, хоча зміни дуже важливі як для Європи, так і для України. Світові та вітчизняні ЗМІ представляють призначення Дональда Туска прем’єр-міністром як новий подих для Польщі та навіть позитивні сподівання для України. Можливо це наївність або вже звична пропаганда, однак такий наратив абсолютно недалекоглядний.
Наша країна переживає надскладний етап екзистенційної кризи у своїй історії. В цих обставинах ми обмежені у повній свободі маневрів. Однак занадто часто українці помилялися, будуючи у своїй уяві хибні образи іноземних лідерів та геополітичних систем. Досвід показав, що невиправдано довіряти безпековим гарантіям та ірраціональні сподівання на Німеччину, які тривають ще з минулого століття. Прем’єрство Дональда Туска — це нова стара історія, яка минулого разу не звіщала нічого доброго.
До призначення очільником польського уряду Дональд Туск обіймав впливові посади в структурах ЄС як голова Європейської ради та президент Європейської народної партії. Проте ми розглянемо інший період його політичної кар’єри — 2007-2014, коли він був прем’єр-міністром Польщі.
Перше прем’єрство Дональда Туска хронологічно збігається із розгортанням Путіним стратегії більш агресивної присутності Росії в регіоні. Кінець 2000-х — період розбудови системи економічної залежності європейських країн від РФ, а також її геополітичного посилення у Східній Європі. У Польщі саме прем’єр-міністр став тим політиком, який спочатку будував мости між Москвою та Варшавою, а потім докладав зусиль для їх зміцнення.
На зламі десятиліть Польща завдяки Туску увійшла в період нормалізації стосунків з Кремлем, відходу від політики звинувачень за ХХ століття і загалом «русофобських позицій». Вони відкинули «Доктрину Ґедройця» (ідею про антиімперську політику незалежних Польщі, України, Білорусі та Литви), але натомість зосередилися на прагматичному підході та пошуку вигоди від співпраці з Росією. Період першого уряду Туска (2007-2011) позначився стрімким утвердженням росіян на польському енергетичному ринку та пожвавленням економічної співпраці, яка пізніше стала фактором залежності.
Найочевиднішим та принизливим прикладом зближення Дональда Туска з Кремлем стала катастрофа президентського літака 2010 року під Смоленськом. У період найбільшої потреби негайного і прозорого розслідування нова польська влада (з лідерством Громадянської платформи) не зробила необхідних дій, але саботувала розслідування, віддавши ініціативу в руки Москви (росіяни не надали речові докази, з чим польська сторона погодилася).
У наступні роки уряд Туска замовчував причетність Кремля, а офіційною версією падіння літака стали природні умови. Тоді опозиційна Право і Справедливість вимагала повноцінного і прозорого розслідування, яке стало можливим тільки після приходу до влади правих. Нова слідча підгрупа та британські учасники паралельного розслідування дійшли до спільного висновку про вибух на борту літака.
Абсолютно неадекватна позиція польської влади часів прем’єрства Туска на потребу незалежного розслідування вказує на зацікавленість Громадянської Платформи зберігати добрі стосунки з Росією попри загибель президента. Це й не дивно, адже Дональд Туск роками будував співпрацю з Путіним ще від першого його візиту в Москву у 2008 році.
Коли Росія напала на Україну у 2014 році, Дональд Туск публічно виступив проти занадто жорстких обмежень для російського режиму. Тоді він заявляв, що «не хоче, щоб Польща брала участь в антиросійському хрестовому поході» та особливо заперечував можливість збройної підтримки України. Уряд ГР був орієнтований на капітуляцію на Сході України і було б дуже наївно сподіватися, що його нинішній склад буде опорою для України у тривалому військовому протистоянні.
Повернення Дональда Туска до влади сприймається українцями досить позитивно чи просто байдуже, однак цьогорічні парламентські вибори в Польщі все ж є тривожною подією. Окрім вищезгаданих фактів з минулого, які характеризують ГП, нинішні обставини їх реваншу в Польщі можуть передвіщати Україні проблеми як на Заході, так і на Сході.
Мейнстримні медіа представляють команду Туска як повернення до проєвропейської політики і конструктивних стосунків із Берліном та Брюсселем. З цим важко не погодитися, але є один нюанс: Дональд Туск і його прибічники становлять саме те крило польського політикуму, яке готове здати національні інтереси як Польщі, так і України заради федералізації Європейського Союзу. Польський лівий істеблішмент абсолютно не цінує таке явище як національна держава, тому було б дуже наївно сподіватися на рішучий захист української позиції про кордони 1991 року (та ще й з такою історією політики замирення з Росією) чи сподівання на повагу до наших національних інтересів у випадку вступу до ЄС.
Сьогодні очі українців прикуті до блокади на польському кордоні і, звичайно, тут не можна ігнорувати бездіяльність влади ПіС. Вони не зробили те, що могли зробити і особливо в період міжвладдя спустили ситуацію на самотік. Деякі проблеми назрівали й до цього. Громадськість не може знати всіх обставин зростання напруженості між Києвом та Варшавою цього року, однак тут явно справа стосується конфлікту між Польщею та євробюрократами, в якому українська влада обрала не тих союзників.
Подальший розвиток українсько-польських стосунків та політики нового уряду важливо розглядати через призму серйозних змін всередині самого Європейського Союзу. Це вже зовсім не те об’єднання, про яке мріяли українці 2013-го, однак донині проблемні зміни переважно замовчуються в Україні. Дональд Туск є прихильником федералізації Євросоюзу і його візит до Брюсселю на саміт ЄС показав пріоритетність саме зміни трактатів і як ніяк не питання розширення чи безпеки Союзу. Це один з основних негативних факторів для України, адже питання нашої війни є менш важливим для польських лівих, ніж намагання підпорядкувати Польщу загальноєвропейському мейнстриму.
Внутрішня політика ЄС стає більш тоталітарною, проте в Україні про це воліють мовчати. Новини про черговий саміт і етап перемовин Києва та Брюсселю не розкривають внутрішніх тенденцій Союзу і багаторічної боротьби євробюрократів з ідеєю національної держави. Тут важлива відкинути наївність та пропагандистські штампи про буцімто прихильність європейських лівих до України та нашої національної боротьби.
Вони абсолютно не зацікавлені в національному підйомі українців, а толерування нашого патріотизму можна порівняти з політикою коренізації Радянського Союзу. Ліві готові з цим миритися лише певний період, а потім ми станемо такими ж об’єктами критики, як ті держави Східної Європи, які відстоюють національні інтереси та власну ідентичність. Перші ознаки цієї перспективи вже помітні у вимогах змінити мовне законодавство, у прийнятті нового Закону про національні меншини тощо.
Чому тут так важлива Польща? Польські праві (за виключенням радикальної меншини з Конфедерації) є природними союзниками України, попри будь-які наші суперечності чи дискусії щодо спільної історії. Це може виглядати парадоксально, але саме ті поляки, які свідомо обирають правих та цінність власної національної держави, є найбільшими союзниками України. Дипломатія політиків Права і Справедливості була особливо цінною як в контексті підтримки ЄС, так і США.
Консолідація національних держав проти спільного ворога не можлива для тих, хто зневажає цінність національного. Якщо політик зацікавлений бути функціонером великого, але кволого об’єднання, то не варто очікувати від нього сміливості чи пасіонарної рішучості сприяти остаточному завершенню багаторічної проблеми. Нове призначення не змінить людину, яка роками зневажала інтереси свого народу та пасивно «занепокоювалася» щодо катастрофи у свого сусіда.