Багато років 8 травня було досить формальним приводом згадати європейцям останню велику війну. Щороку ми бачили подібні церемонії пам’яті зі зрозумілими атрибутами та майже банальними пацифістськими посланнями. Світові лідери, політики, зірки одягали на себе червоні маки, виголошували пафосні промови і запевняли світ, що ніколи знову не допустять нічого подібного.
Ці промови були правильні, легко лягали на гуманні й миролюбні серця громадян демократичних держав, але не витримали перевірки часом і реальною політикою. Сьогодні в центрі Європи триває повномасштабна війна, де авторитарний агресор напав на суверенну державу, щоб забрати її свободу і національні права народу, тому будьмо відвертими, це «Ніколи знову» не спрацювало.
Ніколи знову (за нашою участю)
Після 1945-го європейські армії не мали справді екзистенційних викликів. Найбільшою загрозою другої половини ХХ століття стало стримування соціалістичного блоку, а в ХХІ-му закріпилося повне домінування ідеї стабілізації та занурення у власну внутрішню політику. Європа нарощувала економічний потенціал, однак разом з тим ставала дедалі залежнішою від сировини та енергоресурсів держав з авторитарними режимами.
Після Другої світової війни західний світ формував певний моральний еталон гуманізму, політики миру та відновлення. Європейське «Ніколи знову» — це не лише про пам’ять, але й про цінності, щоправда, з часом миролюбність перетворилася на млявість і неготовність реально захистити і обстоювати принципи, за якими колись світ домовився жити.
Ніхто не хотів чергової війни (з Радянським Союзом чи зі своїми європейськими сусідами), тому десятиліттями вкорінювалася ідея запобігання протистояння за будь-яку ціну. Дуже довго вона вважалася єдиновірною і навіть в сучасних умовах значна частина громадян західних держав сприймає теорію про досягнення миру саме через перемовини реальною і раціональною.
«Перемагати треба словами, а не кулями» — такий девіз виглядає привабливо, гуманно, мудро і максимально бажано для суспільства. Через систему освіти й культуру цілі покоління повірили, що якщо хтось бажає порушити мир, то його потрібно просто переконати цього не робити, бо війна нікому не потрібна. Хоча це, на перший погляд, виглядає конструктивно, проте ідея, що «конфлікти ХХІ століття» вирішуються за столом перемовин — ознака слабкості для держав, для яких суверенітет і недоторканність кордонів сусідів — лише тимчасова і змінна обставина.
Протягом останнього десятиліття ми спостерігали повторення політики умиротворення агресора, щоправда, війна на Донбасі не припинялася (хоча світ намагався її вперто не помічати). Навіть сьогодні все ще популярні ідеї пацифізму і поступливості заради миру (чи не щотижня чуємо заклики піти на перемовини з кремлем), проте вони не працюють з агресором, в якого протилежні цінності. Якщо ми хочемо справжнього миру, а не відтермінування війни, то пацифізм і «мир» за будь-яку ціну — точно не наш сценарій.
Не вгледіли передумови
Непередбачуваних вторгнень не буває. Кожна військова агресія має свої передумови, мотивацію і підготовку. У випадку із сучасною війною передбачити агресію можна було задовго навіть до анексії Криму. Дві чеченські війни не стали приводом об’єктивно оцінювати загрози для Європи, хоча вже тобі російська армія продемонструвала три важливі аспекти майбутніх агресій:
- Великі втрати в наступальних операціях не спонукають російське керівництво зупинитися.
- Російську армію повсюди супроводжують масові воєнні злочини і вбивства цивільних.
- Російська військово-політична стратегія побудована на брехні: коли не вдається здобути перемогу на полі бою, то керівництво вдає миротворця і йде на перемовини тільки для того, щоб дезорієнтувати противника і розпочати нову агресію.
У 2000-х російська система примусу набирала оберти, кремль посилював вплив, розправлявся з політичними конкурентами, а свобода слова і преси для росії так і залишилася теорією для Заходу. Рано чи пізно внутрішньоросійське посилення вертикалі влади та формування авторитарного режиму мало проявитися і в зовнішній політиці.
Російська агресія проти Грузії стала індикатором слабкості Європи та США. Захід буквально проігнорував вторгнення в Грузію і в наступні роки продовжив будувати з росією партнерські стосунки (Вашингтон за Барака Обами навіть пішов на зближення). Така реакція із вже знайомим нам «глибоким занепокоєнням» для кремля стала зеленим світлом до підготовки нової експансії.
Події березня-квітня 2014 року також показали нікчемність міжнародних інституцій та ядерних держав, які ані самостійно, ані в контексті роботи ООН не змогли завадити росії анексувати Крим. Воєнні дії на Донбасі Європейський Союз зустрів черговим занепокоєнням та швидко наклав мораторій на продаж Україні зброї (про безоплатне постачання навіть мови не було).
А далі були Мінські домовленості і низка зустрічей в нормандському форматі, які стали обставиною заморожування війни і аж ніяк не сприяли миру. Одночасно з цим ЄС торгував і співпрацював з москвою, а російські еліти почувалися цілком комфортно.
Нині в Європі знову війна
Сьогодні часто спостерігаємо аналогії російсько-української війни і Другої світової. Вони стосуються переважно засудження агресії та людиноненависницької диктатури. Порівняння цих воєн слугує актуалізацією для світу воєнної реальності, адже бойові дії в Україні є наймасштабнішим викликом для безпеки в Європі.
Пересічна людина західного світу не зможе зрозуміти мотивацію диктаторів, на зразок путіна, а тим паче не зрозуміє, чому російський народ його підтримує. Порівняння з Другою світовою війною дещо спрощує розуміння, але спрощення має і свої недоліки.
По-перше, російський режим є прямим спадкоємцем більшовицького, а не нацистського. Зараз знову на поверхню вийшла потворна суть деградованої радянської імперської машини, про яку ми читали в історичних книжках і чули від старших поколінь. Коли ж як не сьогодні варто актуалізувати питання про світове засудження цієї ідеології?
По-друге, порівняння росії і Третього Рейху часом може подаватися як спроба отримати визнання і увагу до нашої трагедії, адже трагедія Другої світової війни є загальновизнаною. Однак і політикам, і простим громадянам варто мати сміливість визнати, що російська агресія відбувається прямо зараз і справедлива оцінка її має надаватися без прив’язки до часу або подібності до іншої війни.
Разом з цим ми можемо використати досвід того протистояння для перемоги добра сьогодні. 80 років тому розпочалася реалізація найбільшої в історії кампанії постачання зброї та боєприпасів (ленд-ліз), яка має сьогодні свій аналог, проте ще не працює так, як очікувалося.
По завершенню війни відбувся трибунал над воєнними злочинцями, який також був унікальним для свого часу. Нічого подібного в історії ще не було. Весь світ став свідком докладного розбору справ та суду над тими, хто віддавав злочинні накази і був їх виконавцем. Так само російський режим і окупаційні війська мають бути засуджені і про це говорить керівництво України на різних міжнародних майданчиках. Сьогодні президент Зеленський прямо заявляє, що «буде новий Нюрнберг – щодо рашистів», підкреслюючи наявність світового досвіду трибуналу над агресорами.
Останні 15 місяців для України були надтяжкими. Весь цей час, і донині — пора динамічного розгортання наймасштабнішої війни в Європі з часів Другої світової. Вона не завершилася, а триває буквально в цей момент, тому моральний обов’язок кожного політика, який одягає червоний мак і захищає цінності правди і миру, допомогти Україні перемогти в цій війні.
Сьогодні Україна дякує західним партнерам за надану військову і гуманітарну допомогу, за санкції і різноманітну підтримку, проте все ще за дужками залишаються багато запитань, пов’язаних із діями Заходу протягом останнього десятиліття.
Лозунг «Ніколи знову» не спрацював і стереотипи про цивілізоване ХХІ століття теж не виправдали себе. Якщо ти скорочуєш видатки на оборону, то не зможеш забезпечити «Ніколи знову». Якщо ти будуєш партнерські стосунки з диктатором, то сам кличеш біду.
Людська природа недосконала і зіпсована гріхом. Протягом історії багато разів диктатори розв’язували війни, намагалися знищити цілі народи. На жаль, такою є реальність, тому пацифізм і умиротворення агресора — це утопія, а не дієвий мирний план. Ми, як християни, маємо дивитися на світ реалістично, не марити ілюзіями, але бути послідовними в прагненні справжнього миру, який не можливий без падіння російського режиму та покарання злочинців.