У що ми віримо?

Можна поїхати кудись автомобілем, піти на вечірку чи в кіно, прочитати детектив, посваритися з працівниками окружної ради або написати лист у газету про звички дрімлюги^[4] чи морські метафори Шекспіра. Так ми створюємо захисний механізм проти самоаналізу, бо, відверто кажучи, ми дуже боїмося самих себе.

«Коли сильний збройно свій двір стереже, то в безпеці маєток його. Коли ж дужчий від нього його нападе й переможе, то всю зброю йому забере, на яку покладався був той…» Тож у воєнний час, коли вже не існує розумових відволікань через обмеження та світломаскування^[2], і ми зіщулюємося в підвалах у протигазах^[3] перед загрозою неминучої смерті, приходить цей «дужчий», страх, і сідає поряд із нами.

Досить непривітно він запитує: «То що думаєш про це все? Cправді є щось, що ти цінуєш понад життя, чи шукаєш хороше у цій ситуації? У що ти віриш? Чи втішає тебе твоя віра в теперішніх обставинах?»

Перш ніж він поверне думки в інше русло й заплутає їх у якихось дрібницях, добре, коли в цю мить ми відважно відповімо, що віра — передусім не втішає, а говорить правду про нас. У що ми насправді віримо, — не обов’язково ідея, якої над усе прагнемо або якою захоплюємося. Це те, що — свідомо чи несвідомо — приймаємо як належне та з чим узгоджуємо життя. Так, безглуздо казати, що ми віримо в приязне ставлення до меншин, якщо насправді регулярно знущаємося з офісного клерка; наші дії виразно доводять, що в нас немає таких переконань. Лише коли ми знаємо, у що по-справжньому віримо, можемо вирішити, чи це приносить нам розраду. Якщо нас утішає те, у що насправді не віримо, над цим варто задуматися.

У християнства є офіційний символ віри; якщо ми розглядатимемо його зі щирою рішучістю зрозуміти значення його слів, то виявимо, що він дуже дивний. І чи, як стверджують християни, людину створено за Божим образом, чи, як сказав цинік, людина створила Бога за своєю подобою — висновок однаковий: ця дивна формула віросповідання має на меті розповісти основну інформацію не лише про Бога, а й про істинну природу людини. Першу важливу думку, яку вона проголошує про нашу природу, ми не завжди визнаємо на словах, але, гадаю, ми діємо згідно з нею частіше, ніж самі можемо уявити.

Я вірю в Бога Отця Всемогутнього, Творця всього^[5]. Ми починаємо з приголомшливої заяви: велика основоположна характеристика, яка робить Бога, і нас із Ним, ким ми є, — це творча діяльність. Після такого складно вдавати, що у християнській релігії є щось негативне, заскорузле або заколисливе. «На початку Бог створив»; од віку й довіку. Він Бог Отець і Творець. І, як наслідок, ми найбільш богоподібні та найбільше люди, коли займаємося творінням. Сказавши так, ми далі стверджуємо, що воля і сила творити — абсолютна цінність, найвище «добро саме в собі», самовиправдане й самоочевидне.

Як можна перевірити, наскільки це твердження стосується нас? Я думаю, люди, які творять своїм розумом, і ті, хто творять (а не просто працюють) своїми руками, погодяться, що в періоди творчості вони найбільше в згоді із собою та світом. Так само скажуть ті, хто приносить життя на світ. Існує психологічна теорія про те, що мистецька творчість всього-на-всього компенсує невивільнену сексуальну творчість; але більш імовірно, що дарувати життя — лише один із проявів універсального прагнення творчості. Найбільша проблема сьогодення — слабке прагнення творчості. Заспокоїтися і приймати все готове значить відпустити єдине справжнє життя і втратити самих себе.

І в єдинородного Сина Божого, через Якого все сталося. Він прийняв людське тіло, був розп’ятий, помер і був похований; і воскрес знову до життя. Друге твердження попереджує, що може статися, коли творча енергія проявляється у світі, де панують сили руйнування. Вона творить, проявляючись у часі й матерії, і не може інакше, бо її породила творча воля. При цьому вона страждає від протистояння інших волей та мертвого опору інертності. (Тут не обговорюватиметься, чи воля дійсно вільна; якби ми насправді не вірили у вільну волю, ми б не могли ні діяти, ні жити).

Творча воля йде до кінця, незважаючи на страждання, що зустрічаються на шляху. Вона не вибирає біль, але не буде уникати його, неминуче очікуючи його. Ми кажемо, що це любов, яка жертвує собою заради того, що любить; і це так, якщо ми розуміємо, що маємо на увазі під словом «жертва». Інші називатимуть певну дію самопожертвою, але я думаю, що сама людина, яка любить, так не вважатиме. Коли для людини щось справді важливе, «его» забувається, а жертва стає лише частиною вчинку. Запитайте себе: якщо є щось, чого ви прагнете понад усе, чи ви вважаєте самопожертвою зустріти труднощі або, можливо, відмовитися від певних справ? Ні. Коли ви навмисно кажете: «Я мушу пожертвувати цим, тим або іншим», ви не прагнете досягти цілі над усе. У такі моменти ви виконуєте обов’язок; ваші дії гідні хвали, але це не любов. Але щойно обов’язок переростає в любов, самопожертва сприймається як належне, і як би світ не вважав, ви більше не називаєте це самозреченням.

Ба більше, поразка не може стримати творчу волю; її можна поховати в могилі, але вона підніметься знову. Якщо вона не може піти шляхом співпраці, вона піде шляхом смерті й перемоги. Але нам не приносить честі, якщо ми змушуємо її йти цією дорогою. Наша справа — впізнати її, коли вона з’явиться, і ввести в місто під вигуки «Осанна!». Якщо ми зрадимо її або ніяк не сприятимемо їй, можемо невтішно відзначитися, увійшовши в історію поряд із Юдою чи Понтієм Пилатом.

Я вірю у Святого Духа, Господа, що дає життя. У цій дивній і складній фразі християнин стверджує, що життя в ньому походить від вічного творчого начала; він лише настільки по-справжньому живий, наскільки його рухає це творче начало. Нам важко зрозуміти слово дух, адже з ним пов’язані складні мисленнєві асоціації. Грецький відповідник pneuma, дихання: «Я вірю в дихання життя». І справді, якщо нас запитати : «Що ти цінуєш понад життя», відповіддю може бути лише: «Життя — правильне життя, життя творче й богоподібне». Життя, будь-яке, можна мати, лише якщо ми готові цілком втратити його. Це просто констатація факту, який ми визнаємо щоразу, коли народжується дитина, або, до прикладу, коли вриваємося у метушливий вуличний потік із надією, що на протилежному боці на нас чекає виплекане в мріях життя.

І я вірю в єдину Церкву та одне хрещення, у воскресіння тіла та життя вічне. Останні думки визначають, у що християни вірять щодо людини й матерії. Найперше, усі ті, хто вірить у творче життя, — члени один для одного, які утворюють справжнє тіло, у якому проявляється це життя. Вони приймають усе, що було стверджено втіленим світотворчим життям, зокрема любов, і, якщо потрібно, то й розп’яття, смерть і перемогу. Дивлячись, що сталося з цим життям, вони чекатимуть на спасіння, але не від небезпеки та страждання, а в небезпеці та стражданні. Воскресіння ж тіла, думаю, означає більше, ніж ми звикли уявляти. Чи життя ввійде в старе тіло, удосконалене тіло чи в цілком нове тіло, — воно буде, воно мусить творити, бо це його справжня природа.

«Це християнське віровчення, без твердої віри в яке людина не може спастися^[5]». Це різке твердження, що викликає багато суперечок, тепер виглядає як відверта аксіома, адже як можна взяти щось від життя, не вірячи в нього? Якщо ми по-справжньому прагнемо творчого життя для себе й інших, нам слід змінити світ за законами творчості, але ми повинні бути впевнені, що достатньо сильно хочемо цього.