Всі християнські свята — це не лише згадка подій з Біблії, але й черговий привід для духовної рефлексії і наближення людини до Бога. Цей глибинний сенс є основним на життєвому шляху християнина, однак історія знає чимало прикладів, коли покликані до високого й духовного служили виправданням беззаконня і злочинів.
Ще ніколи незалежна Україна не зустрічала Великдень так, як цього року. Мільйони християн святкували його в бомбосховищах з гіркотою і болем від війни. Також ще ніколи російська церква не отримувала стільки прокльонів і знецінення її духовної функції, адже РПЦ стала одним з промоутерів агресивної війни, як і штатні кремлівські пропагандисти.
Для російської церкви Пасха стала черговим виявом фейкової духовності. Про пасхальне перемир’я прохала українська сторона, очільники церков (включно з Константинопольським патріархом і Папою Римським) та генеральний секретар ООН. Та росіяни відмовилися і лише посилили наступ військ у цей святий день.
Настоятель ПЦУ Епіфаній ще до свята висловив сумнів вдалого перемир’я: «мало віриться в те, що це насправді відбудеться. Бо ворог, як ми бачимо, намагається повністю знищити нас. І мене дивує одне, що ті, які називають себе християнами, чинять навіть в такі, священні дні для кожного християнина, такі звірства».
Чергове збільшення кількості обстрілів спостерігалося вже в переддень Пасхи. У суботу, 23 квітня, внаслідок ракетного удару по Одесі загинуло не менше восьми людей, 18 людей поранено. Серед жертв було і тримісячне немовля. Недільний ранок також почався з обстрілів: росіяни атакували Очеретянську громаду на Донеччині та низку населених пунктів на Луганщині, в результаті чого загинули двоє дітей. Російська армія продовжувала обстріли та бомбардування території Азовсталі. Надвечір дев’ять ракет вдарили по Кременчугу, обстрілів зазнала і Дніпропетровська область.
В той час, коли більшість українців ховалися в укриттях, коли матері оплакували своїх дітей, а діти батьків, російський люд вибухнув черговою порцією показної духовності. Вже традиційно в російському храмі Христа Спасителя почесті отримує диктатор путін. Він цинічно говорив про об’єднання «навколо високих моральних ідеалів і цінностей, що пробуджує в людях найсвітліші почуття, віру в торжество життя, добра і справедливості».
Росіяни мають унікальний талант перетворювати все сакральне і високе в потворну пародію. Тільки вони змогли викривити миролюбну ідею пам’яті про жахи Другої світової війни на «победобесие» з штурмом фанерного Рейхстагу і закликами повторити страшне кровопролиття. Так само і свято Христового Воскресіння перетворюють в приправлений православ’ям тріумф «руського міра».
Нині РПЦ взяла на себе функцію освячення російської агресії та створення суспільного виправдання кремлівських злочинів через наратив «духовності» і священності війни. Куполи їх храмів прикрашають латинськими літерами «Z», (символом рашизму), аналогічні мітки з’являються і на святкових пасках. Патріарх кирил благословляє російські війська та вихваляє «подвиг» окупантів, щоб православний люд не сумнівався в необхідності упокорення сусіда.
На московську церкву покладалася ще одна важлива задача: вплинути на лояльність православних українців до кремля, але тут вони серйозно прорахувалися. Абсолютна більшість приходу УПЦ МП не бажає бачити тут російські війська та й керівництво дочірньої до РПЦ церкви підтримало Україну і категорично засудило російську агресію. Причетність прокремлівського духівництва до розпалювання війни змушує дистанціюватися від Москви православні церкви Європи та Америки.
Наразі стає зрозуміло, що серйозні внутрішні зміни відбудуться і в УПЦ МП. Вона вже переживає кризу тотожності, але остаточно майбутнє церкви буде вирішуватися після нашої перемоги. Наразі очевидно, що так, як до війни не буде. УПЦ МП має пережити велику трансформацію і якою вона буде залежить від настроїв вірян і сміливості українського духівництва.
РПЦ не єдина прокремлівська церква. Протягом останніх років в росії сформувався міжцерковний консенсус лояльності й навіть захоплення владою. Свіжий приклад цього – участь різних релігійних лідерів у «антифашистській» конференції після російського вторгнення в Україну, на якій вони підтримали «боротьбу з нацизмом у ХХІ столітті», повторивши наративи про «денацифікацію» України. Серед учасників цього дійства були й протестантські лідери, зокрема єпископ РОСХВЄ сергій ряховський, який багато років підтримує кремлівську владу та поширює брехню про утиски християн київською владою.
РПЦ та інші церкви, що підспівують Кремлю, виглядають як злочинні культи з прислужництвом світській владі. Це приклад неприпустимого цезарепапізму, який вбив покликання церкви бути совістю суспільства. Зараз дедалі чіткіше формується образ сатанинської росії, а стереотип про «православний катехон» виглядає як абсурдний оксюморон. Ця країна не має цінностей, не має нічого святого. Їхня церква не має нічого святого. Одиниці подають протестний голос, але зазнають гонінь і утисків та й занадто мало їх, щоб вплинути хоча б на настрої всередині своїх конфесій.
Войовнича позиція російського православ’я така ж єресь, як і підтримка німецькими священниками влади Третього Рейху. Вони полюбили цей світ і преференції від влади більше, ніж євангельську Істину, тому рано чи пізно зазнають великого краху. Господь називає Його вірних сіллю, але “якщо ж сіль втратить силу, то чим зробиш її солоною? Вона вже ні до чого не придатна. Хіба що бути викинутою геть на потоптання людям (Матвія 5:13).
Російська церква втратила здатність бути совістю і голосом правди, тому падіння кадебістсько-релігійного проекту буде великим. Кров і сльози українців на їх руках. Їх не приховає найдовший рукав церковної ряси і не перекриє найяскравіший блиск коштовних годинників і хрестів. Їх підбурювання до війни має знайти оцінку на майбутньому трибуналі, а також засудження чи бодай дистанціювання від інших церков.