Щодня ми чуємо про нові жертви. Буча, Ірпінь, Гостомель Бородянка — російські злочини сколихнули весь світ, але ми ще не бачили Маріуполя. За попередніми даними росіяни вбили близько 22 тисяч мирних мешканців. Всюди, куди приходить російська армія, гинуть цивільні і їх загибель не є випадковими. Ці смерті — буквально страти і розправи.
Московська жорстокість — це непокаране зло, відгомін минулого, яке не отримало належної оцінки. Трагедії окупованих міст стали втіленням варварської природи і справжніх традицій російської армії. Протягом багатьох століть московити вели війни підло і жорстоко, особливо в протистояннях з тими народами, які боролися за свою самостійність. Нинішня ж війна є наслідком безкарності кремля і продовження його кількасотрічної агресії.
Жорстокість, яка повернулася з минулого
Джерела російсько-українського протистояння знаходимо в далекій історії. Для росії масові репресії завжди були частиною культури, їх політичною традицією. Протягом багатьох століть кремль розправлявся з нелояльними в найжорстокіший спосіб, влаштовуючи показові каральні операції (проти українців також). Ми пам’ятаємо Батуринську трагедію 1708 року — показове масове винищення українців за спробу отримати незалежність. Не забудемо і переслідування інтелігенції та десятки заборон української мови.
Росіяни завжди проводили «упокорення» захоплених народів максимально жорстоко, безжально знищували всі протестні рухи. Найгіршими втіленнями цієї закономірності стала радянська епоха. Тоді революційний дух підняв на поверхню найгірших катів, які отримали надзвичайні повноваження. З дозволу керівництва більшовиків ці деградовані бездуховні елементи винищували цілі прошарки населення, організовували Голодомор та інші масові злочини.
1930-1940-і були найкривавішими десятиліттями. В трагедіях на Київщині бачимо відгомін саме тієї радянської жорстокості, аналоги злочинів чекістів. Сотні доказів страт, зґвалтування, тортур і все це тривало, доки наша армія не вибила окупанта. Знову і знову переконуємося, що сучасні кати — це нащадки тих нелюдів, які організовували Голодомор, розстрілювали українців, катували священників і ставали до лав загороджувальних загонів.
Про відродження радянського досвіду свідчать і масові депортації українців у Сибір, на Сахалін і до інших далеких регіонів росії. З початку вторгнення окупанти силоміць вивезли близько 500 тисяч українців (серед них 130 тисяч дітей). Більшість вивезених до росії — мешканці Донбасу. Так само комуністи колись депортовували сотні тисяч заможних селян, представників національних меншин і навіть організовували цілі переселення народів (депортація кримських татар).
Прислужники радянського режиму були машинами для вбивства, їх сучасники повторюють методи червоних катів з аналогічною дикістю, В російській армії людина втрачає людський образ, геноцид перетворюється на буденність. На майбутніх судах ми ще багато разів почуємо мантру про «я просто виконував наказ», проте кожен злочинець отримає своє покарання.
Попри досвід минулого, людство не зробило висновків з ХХ століття і в 2022 році ми на власні очі бачимо повторення жорстокості й бездуховності, яку наше покоління зустрічало на сторінках творів письменників «розстріляного відродження» («Я — Романтика» Миколи Хвильового) чи постнюрнберзької праці Ганни Арендт «Банальність зла».
Зло повернулося, бо не покарали
Держави першого світу, які повірили в кінець історії, не очікували від росії настільки варварського безумства і масовості військових злочинів. Але звідки взяти честь, гуманність і справедливість на війні, якщо радянські злочини 1930-1940-х не визнані і не засуджені?
Непокаране зло повертається навіть якщо більшість повірили в однополярний світ і перемогу демократії та гуманізму. Це зло ховалося, мімікрувало під штучні образи «російської величі», проте залишалося і передавалося наступним поколінням через глибинні уявлення народу про допустимість завоювань і упокорення сусідів, які захотіли незалежності.
Світ не засудив комунізм належним чином. Гнила суть кремля не була розкрита, як це сталося з нацистською Німеччиною. В історії ХХ століття було багато можливостей для глобальної декомунізації, а найбільш очевидний — це розпад СРСР. Смерть червоної імперії мала б стати крахом її ідей, проте цього не відбулося.
Росія і Захід пішли шляхом перезавантаження держави без викриття і каяття. Радянські спецслужбісти, які були відповідальними за злочини комунізму в СРСР і Європі, отримали посади в органах влади російської федерації, тому закономірно, що на початку 2000-х москва взяла курс на вибілення радянської історії та претендування на чільне місце в міжнародній системі як лідера в Східній Європі.
Чимало «демократичних» держав розглядали росію як партнера, хотіли будувати добрі стосунки та навіть привели європейські країни в залежність від російських енергоресурсів (Німеччину, Австрію та інших). Чи не найкраще цей прорахунок втілений у словах Барака Обами, який на дебатах у 2012 році відповів Мету Ромні на критику росії так: «Холодна війна закінчилася 20 років тому». Хочеться вірити, що їх мотивація стояла на незнанні, а не цинічному розрахунку. За будь-яких умов це є свідченням трагедії західних еліт, які виявилися нездатними вчасно і адекватно реагувати на виклики безпеці на континенті.
Кремль отримав ще один шанс і користувався ним багато десятиліть. Режим путіна зміцнювався 20 років, а російські спецслужби пустили глибоке коріння по всьому світу. За цей час було занадто багато прикладів як військової агресії проти сусідів, так і систематичних масових порушень прав людини всередині росії. Ані війна в Чечні, ані в Грузії чи Молдові, ані анексія Криму та війна на Донбасі не розбудили світ, не відкрили очі на кадебістське відродження з абсолютно фашистськими намірами щодо Східної Європи.
Байдужість до злочинів комунізму значною мірою спиралася на твердження, що «не може бути нічого рівного чи страшнішого нацизму», отже не можна засуджувати комунізм так, як засудили нацизм. Саме тому рішуча декомунізація в Східній Європі та державах Балтії знаходила нерозуміння в Західній Європі, де зберігаються легальні комуністичні партії, а відкритий спротив комунізму та соціалізму часто трактується як «правий радикалізм».
Багато років західні лідери були почесними гостями на травневих парадах в москві, висловлювали пошану й визнання величі радянського союзу, адже він «переміг нацизм». Це відбувалося так, ніби не кремль розділив з Німеччиною агресію в 1939-му, ніби не радянський режим знищував мільйони в концтаборах. На однозначності трактування ролі СРСР у тій війні виростала гординя і пуста віра в свій унікальний російський шлях і непереможність.
Трибунал і над катами, і над ідеями
«Друга армія світу» зазнала нищівного провалу в так званій «спеціальній військовій операції». Захоплення Києва «за три дні» перетворилося для агресора на втечу з демонстрацією всьому світу військових злочинів, масштабів Другої світової війни. Хоча окупант ще утримує частину України, але очевидно, що на кремль чекає ганьба, подібна до 1905 року.
Після російської поразки стоятиме питання не лише організації військового трибуналу над злочинцями, але й формату засудження ідеї, яка лягла в основу агресії. Це й імперіалізм, і комунізм. Породжена гординею ідея захопити сусідню державу із нав’язуванням свого тоталітарного «умиротворення» має бути не лише токсичною на рівні культури й етики, але публічно засудженою як людиноненависницька.
Нині вже з’являються повідомлення про заборону в окремих державах символів російського вторгнення (позначок «Z» і «V»), а також відторгнення наративів «великой победы». В цьому процесі дуже важливим буде визнання спорідненості й тяглості традицій російських злочинів (російської імперії, радянського союзу, російської федерації)і саме тому засуджений має бути не лише путінський режим, але й імперський та комуністичний, які його породили.