Жахливі фото з блокадного Маріуполя стали відомі всім в Україні та за її межами завдяки роботі журналіста міжнародного інформаційного агентства Associated Press Мстислава Чернова та фотографа агентства Євгена Малолетки. 23 лютого, за годину до початку повномасштабного вторгнення росії в Україну, вони приїхали до міста, щоб опинитися в епіцентрі подій та говорити правду про війну, яка, на думку журналістів, мала незабаром розпочатися.
Вони мали рацію. За їхніми словами, майже одразу після початку повномасштабного вторгнення вони були єдиними міжнародними журналістами в місті, які регулярно передавали фото- та відеофакти воєнних злочинів росії у «великий світ». «Голос волаючого» Маріуполя був такий гучний, що російська влада, в особі посольства РФ у Лондоні та постпреда РФ у Раді Безпеки ООН зробили кілька спроб дискредитації роботи журналістів та їх арешту. Тож 15 березня українські військові допомогли чоловікам виїхати із міста. Сьогодні у місті немає українського теле- та радіомовлення. Є лише агресивна російська брехня: українці тримають Маріуполь у заручниках, стріляють по хатах, розробляють хімічну зброю.
Далі — історія Мстислава Чернова.
«Ми були єдиними міжнародними журналістами, – пише Мстислав Чернов, – що залишилися в Маріуполі. Понад два тижні ми документували його облогу російськими військами. Ми робили репортаж із лікарні, коли у коридорах з’явилися озброєні люди. Хірурги дали нам білі халати для маскування».
Раптом на світанку увірвався десяток солдатів: «Де журналісти, чорт забирай?» Я подивився на їхні нарукавні пов’язки (сині — українські) і спробував зрозуміти ймовірність того, що вони замасковані росіяни. Я зробив крок уперед, видавши себе. «Ми тут, щоб витягти вас», – сказали вони.
Стіни операційної тряслися від артилерійського та кулеметного вогню, і здавалося, що всередині безпечніше. Але українські солдати мали наказ вивести нас. Ми вибігли на вулицю, покинувши лікарів, які дали нам притулок, вагітних жінок, які потрапили під обстріл, і людей, які спали в коридорах лікарні, бо їм більше нікуди було йти. Я почував себе жахливо, залишаючи їх усіх.
Дев’ять хвилин, може, десять — вічність дорогами поряд з розбомбленими будинками. Коли поруч розривалися снаряди, ми падали на землю. Ударні хвилі одна за одною трясли мою грудну клітину, мої руки холонули.
Ми дісталися входу, і бронемашини відвезли нас у темний підвал. Лише там ми впізнали від знайомого поліцейського, чому українці, ризикуючи життям своїх солдатів, вивели нас із шпиталю. «Якщо вас упіймають, вас знімуть на камеру і змусять сказати, що все, що ви знімали, — брехня. Всі ваші зусилля та все, що ви зробили в Маріуполі, буде намарно», – сказав він.
Поліцейський, який недавно благав нас показати світові його вмираюче місто, тепер просив нас піти. Ми вирушили до тисяч машин, які готувалися виїхати з Маріуполя. Було 15 березня. Ми гадки не мали, чи виберемося живими.
Якщо вас упіймають, вас знімуть на камеру і змусять сказати, що все, що ви знімали, — брехня. Всі ваші зусилля та все, що ви зробили в Маріуполі, буде намарно.
Я виріс у Харкові – українському місті за 30 км від російського кордону – і навчився поводитися зі зброєю ще на уроках у школі. Це здавалося безглуздим. Україна оточена друзями, думав я. З того часу я висвітлював війни в Іраку, Афганістані та в Нагірному Карабаху. Але коли цієї зими американці, а потім і європейці евакуювали свої посольства з Києва, а я вивчав карти, де було показано нарощування російських військ біля мого рідного міста, моєю єдиною думкою було: «Бідна моя країна».
У перші дні війни росіяни бомбардували величезну площу Свободи в Харкові, де я тусувався в юності. Я знав, що російські сили розглядатимуть Маріуполь, як стратегічний пункт, через його розташування на Азовському морі. Тому ввечері 23 лютого я вирушив туди зі своїм давнім колегою Євгеном Малоліткою, українським фотографом Associated Press на його білому фургоні Volkswagen.
По дорозі ми потурбувалися про запасні шини і знайшли в інтернеті людину, яка жила поблизу і погодилася продати нам шини посеред ночі. Ми пояснили йому та касиру в цілодобовому магазині, що готуємось до війни. На нас подивилися як на божевільних. До Маріуполя ми приїхали о 3:30 ранку. За годину почалася війна.
Приблизно чверть із 430 тисяч жителів Маріуполя поїхали у перші дні, поки ще могли. У те, що буде війна, вірило небагато, і на той час, коли більшість усвідомила свою помилку, було вже надто пізно.
Снаряд за снарядом росіяни виводили з ладу системи подання електрики, води, доставки продовольства і, нарешті, найголовніше, відключили мобільний зв’язок, радіо та телебачення. Ті деякі журналісти, які ще залишалися, покинули місто до того, як зв’язок остаточно перервався і почалася повна блокада.
Відсутність інформації в умовах блокади має дві мети. Перша – хаос. Люди не розуміють, що відбувається, і панікують. Друга – безкарність. Без кадрів зруйнованих будівель та вмираючих дітей російські війська могли робити все, що хотіли. Якби не ми, таких кадрів не було б. Ось чому ми пішли на ризик, щоб показати світові те, що побачили. І це розлютило росіян настільки, що вони відстежували нас. Раніше я ніколи не відчував, що порушити тишу було так важливо.
Смерті почалися швидко. 27 лютого ми бачили, як лікар намагався врятувати маленьку дівчинку, поранену шрапнеллю. Вона померла. Померла друга дитина, потім третя. Машини швидкої допомоги перестали підбирати поранених, бо без зв’язку люди не могли викликати медиків, а медики не могли об’їжджати розбомблені вулиці.
Без кадрів зруйнованих будівель та вмираючих дітей російські війська могли робити все, що хотіли. Якби не ми, таких кадрів не було б. Ось чому ми пішли на ризик, щоб показати світові те, що побачили.
Лікарі благали нас сфотографувати сім’ї, які привозили загиблих та поранених родичів, і дозволяли нам використовувати їхній генератор для підзарядки наших камер. Вони казали: «Ніхто не знає, що коїться в нашому місті».
Обстріли пошкоджували лікарню та навколишні будинки. Вікна нашого фургона були розбиті, бік машини — пробитий, шини — проколоті. Іноді ми вибігали з лікарні, щоб зняти будинок, а потім бігли назад серед вибухів.
У місті залишалося лише одне місце із гарним зв’язком — біля пограбованої продуктової крамниці на проспекті Будівельників. Щодня ми їздили туди і ховалися під сходами, щоб надіслати фотографії та відео. Сходи не дуже нас захищали, але під ними ми відчували себе безпечніше, ніж просто неба.
3 березня сигнал і там зник. Ми намагалися відправити відео, піднявшись на сьомий поверх лікарні та висунувшись у вікно. Звідти ми побачили як грабували торговий центр «Порт-Сіті», і попрямували до нього під артилерійським та кулеметним вогнем. Звідти вибігали десятки людей, штовхаючи візки з електронікою, їжею, одягом.
На даху магазину розірвався снаряд, і мене кинуло на землю. Я напружився, чекаючи на другий удар, і сотні разів проклинав себе за те, що не ввімкнув камеру, щоб записати все це. Стався другий удар, снаряд з жахливим свистом врізався в житловий будинок поруч зі мною. Я сховався за ріг будинку.
Повз мене пробіг підліток, котячи офісний стілець, що був навантажений електронікою, з нього падали коробки. «Снаряд влучив за 10 метрів від нас. Там були мої друзі. Я гадки не маю, що з ними трапилося», — сказав він. Ми помчали назад до лікарні. Протягом 20 хвилин почали прибувати постраждалі, деякі з них у магазинних візках.
Протягом кількох днів нашим єдиним засобом зв’язку із зовнішнім світом був супутниковий телефон. І єдине місце, де він працював, було на вулиці, поряд із вирвою від снаряду. Я сідав, зіщулювався і намагався ловити сигнал.
Усі запитували: «Будь ласка, скажіть, коли скінчиться війна?». Я не мав відповіді. Щодня з’являлися чутки, що українська армія має намір прорвати облогу. Але ніхто не прийшов.
До цього часу я спостерігав за смертю в лікарні, трупи на вулицях, десятки тіл, скинутих у братську могилу. Я бачив так багато смертей, що знімав їх майже не сприймаючи.
9 березня два авіаудари прорвали пластик, який прикривав вікна нашого фургона. Я помітив вогненну кулю за мить до того, як біль пронизав моє внутрішнє вухо, мою шкіру, моє обличчя.
Ми побачили, як над пологовим будинком підіймається дим. Коли ми опинилися там, рятувальники ще витягували з руїн закривавлених вагітних жінок. Акумулятори камер були майже розряджені, у нас не було зв’язку для надсилання зображень. До комендантської години залишалося кілька хвилин. Поліцейський підслухав, як ми обговорювали способи повідомити про вибух у лікарні. «Це змінить хід війни», – сказав він. Він відвів туди, де була електрика та інтернет.
Ми зняли так багато мертвих людей та мертвих дітей, нескінченно багато. Я не розумів, чому він думав, що більше смертей щось змінить. Я був не правий. У темряві ми надіслали зображення та відео, розділивши його на три частини, щоб прискорити процес. Це зайняло кілька годин. Давно настала комендантська година, обстріл тривав, але поліцейські, призначені супроводжувати нас містом, терпляче чекали.
Потім наш зв’язок зі світом за межами Маріуполя знову обірвався. Ми повернулися до порожнього підвалу готелю з акваріумом, тепер заповненим мертвими золотими рибками. Знаходячись в ізоляції, ми не знали про російську кампанію дезінформації, націлену на дискредитацію нашої роботи.
Посольство РФ у Лондоні опублікувало два твіти, назвавши фотографії AP фальшивкою та заявивши, що вагітна жінка була акторкою. Постпред РФ продемонстрував копії фотографій на засіданні Ради Безпеки ООН та повторив брехню про напад на пологовий будинок.
Тим часом у Маріуполі нас оточували люди і запитували про останні новини про війну. До мене часто підходили і говорили: «Будь ласка, зніміть мене на відео, щоб моя сім’я за межами міста знала, що я живий».
На той час у Маріуполі не працювали українське радіо та телебачення.
Єдиний радіосигнал, який можна було зловити, транслював перекручену російську брехню, що українці тримають Маріуполь у заручниках, стріляють по будинках, розробляють хімічну зброю. Пропаганда була настільки потужною, що деякі люди, з якими ми спілкувалися, повірили їй, незважаючи на те, що бачили на власні очі. Повідомлення повторювалося постійно, у радянському стилі: Маріуполь оточений, здайте зброю.
До мене часто підходили і говорили: «Будь ласка, зніміть мене на відео, щоб моя сім’я за межами міста знала, що я живий».
11 березня під час короткого дзвінка наш редактор запитав, чи можемо ми знайти жінок, які пережили авіаудар по пологовому будинку, щоб довести їхнє існування. Я зрозумів, що кадри з пологового будинку повинні бути достатньо потужними, щоб спровокувати реакцію російської влади.
Ми знайшли цих жінок у іншій лікарні. Одні були з немовлятами, інші — під час пологів. Ми дізналися, що одна жінка втратила дитину, а згодом померла сама. Ми піднялися на сьомий поверх, щоб надіслати відео. Звідти я спостерігав, як танки один за одним під’їжджали до лікарняного комплексу, кожен був відзначений буквою Z, яка стала російським символом війни. Ми були оточені. Десятки лікарів, сотні пацієнтів та ми. Українські солдати, які охороняли шпиталь, зникли. А шлях до нашого фургона з їжею, водою та спорядженням закривав російський снайпер, який вже підстрелив медика, що вибіг на вулицю.
Ми сиділи у темряві і чули вибухи. Так минули години. Тоді то за нами й прийшли солдати, кричачи українською.
Це не було схоже на порятунок. Було відчуття, що нас просто відправляють із однієї небезпеки в іншу. На той час у Маріуполі ніде не було безпечно, і ніхто не міг допомогти. Ти міг померти будь-якої миті.
Я був неймовірно вдячний українським солдатам. Але ще відчував заціпеніння. І сором за те, що я йду. Ми вдвох і сім’я з трьох людей втиснулися в Hyundai і стали 5-кілометровою пробкою за містом. Того дня з Маріуполя виїхало близько 30 тисяч людей — так багато, що російські солдати не мали часу вдивлятися у вікна машин, замотані поліетиленовою плівкою.
Люди нервували. Вони лаялися, кричали один на одного. Щохвилини з’являвся літак або чувся авіаудар. Земля тряслася.
Ми перетнули 15 російських блокпостів. На кожному з них мати родини, з якою ми їхали, яка сиділа на передньому сидінні, шалено молилася — досить голосно, щоб ми могли почути. Поки ми проїжджали блокпости — третій, десятий, п’ятнадцятий, усі укомплектовані солдатами з важким озброєнням, мої надії на те, що Маріуполь вціліє, згасали. Я розумів: тільки для того, щоб дійти до міста, українській армії доведеться прорватися через стільки перешкод.
Увечері під’їхали до мосту, зруйнованого українцями, щоб зупинити наступ росіян. Там застрягла колона Червоного Хреста приблизно з 20 автомобілів. Ми всі звернули з дороги на польові дороги та путівці. Охорона на блокпосту КПП № 15 говорила російською мовою з важким кавказьким акцентом. Вони наказали всій колоні зняти фари, щоб не розкривати зброю та техніку, яка була припаркована на узбіччі. Я ледве міг розрізнити білу букву Z, намальовану на машинах.
Під’їхавши до шістнадцятого блокпоста, ми почули голоси. Українська мова. Я відчув величезне полегшення. Мати на передньому сидінні розплакалася. Ми вийшли. Ми були останніми журналістами у Маріуполі. Наразі там немає журналістів.
Ми досі завалені повідомленнями від людей, які намагаються дізнатися про долю близьких, яких ми фотографували та знімали на відео. Вони пишуть нам відчайдушно і щиро, ніби ми не чужі, ніби ми можемо їм допомогти.
Ми були останніми журналістами у Маріуполі. Наразі там немає журналістів.
Коли наприкінці минулого тижня російська авіація завдала удару по театру, де сховалися сотні людей, я знав, куди ми могли б вирушити, щоб дізнатися про тих, хто вижив, почути з перших вуст, як це — провести нескінченні години у пастці під купами уламків. Я знаю цю будівлю та зруйновані будинки навколо нього. Я знаю людей, які опинилися у пастці під ним.
А в неділю українська влада заявила, що Росія підірвала художню школу в Маріуполі, в якій перебували близько 400 людей. Але ми вже не можемо туди потрапити…»
Над перекладом матеріалу працювала Ірина Рожко