Російську армію вважали другою у світі, але тепер їх ганьба дивує весь світ. Російський економічний потенціал також був надто переоцінений. Імітацію та фальш бачимо і в соціальних стереотипах, особливо у псевдоконсерватизмі і вдаваній прихильності до сімейних цінностей.
Європейська консервативна традиція базується на християнській культурі, виваженій політиці, конструктивності, збереженні цінностей та інституцій, які забезпечують нормальне життя суспільства. Нічого подібного в російській реальності не спостерігається.
Російська федерація є банановою (сировинною) республікою латиноамериканського типу з феодальними пережитками і фанатизмом від власної інакшості та відсталості. Ця держава — пряма спадкоємиця Радянського Союзу і поглинула всі його найгірші пережитки. З імперськими амбіціями, технологічною і соціальною відсталістю та без декомунізації росія не спроможна навіть претендувати на певні характеристики західного світу (наприклад, консерватизм), не кажучи вже про якесь цивілізаційне лідерство.
НЕ сімейні цінності та аморальність
Українські та західні ліволіберали для актуалізації власних ідей маніпулюють міфом про росію як цитадель сімейних цінностей, ототожнюючи консервативний погляд на сім’ю із кремлем і диктатурою (частково повторюючи за російською пропагандою). Ця позиція хибна і навіть цинічна, з огляду на те горе, яке росія завдала сім’ям в Україні та інших державах-жертвах.
В інтерв’ю BBC володимир путін заявляв: «А я хочу, щоб Росія збереглася, у тому числі на користь російського народу. У цьому сенсі я і сказав, що найправильнішим і справжнісіньким націоналістом, і найефективнішим, є я». Проте які дії стоять за цими словами? Він сам декларує себе захисником традиційних цінностей, проте ані його політика, ані власний сімейний приклад не є тому підтвердженням.
Сергій Перебийніс — житель села Романівки (Київщина), який втратив всю свою сім’ю.
Шовіністична й експансіоністська політика суперечить самій основі сімейного руху — безпечному і стабільному вихованню нових поколінь. Тисячі людей загинули від рук російських солдатів. Це трагедії для всього народу, а найперше — для їх сімей і близьких. Хтось втратив чоловіка чи дружину, діти бачили смерті своїх батьків, матері і батьки плакали над дітьми, яких так і не вдалося врятувати, а хтось втратив всю свою сім’ю. Російська агресія призвела і до тривалого розділення сімей (мільйони жінок з дітьми мали залишити своїх чоловіків і стати біженцями).
Фейкова декларативна підтримка сім’ї — це лише політична риторика і створення образу росії як антизаходу (хоча просімейний рух найбільш поширений саме в Європі та Америці). Ця частина російської пропаганди є лише маніпуляцією, коли традиційні європейські цінності (демократія, свобода, верховенство права) ототожнюються з деструктивними лівими рухами, які і на Заході поділяє лише частина суспільства. Звідси стереотип про «духовну» росію і «загниваючу» Європу.
Якщо поглянути на фактичну російську реальність, то бачимо, що з мораллю в росії дуже великі проблеми, які передаються з покоління в покоління протягом багатьох століть. Жорстокість, варварство, безгосподарність, сімейне насилля і загальнонаціональний алкоголізм — це вади не окремих людей, а буквально переважної частини населення.
Російське аморальне сьогодення має глибоке історичне коріння. Згадаймо лише поширеність такого ганебного явища як снохацтво (сексуальні стосунки тестя і невістки), відсутність глибокої інтеграції християнської моралі в щоденне життя, формальність і поверховість релігійності народу, а також вкоріненість викривленого комуністичного уявлення про сім’ю.
До переліку масових проявів аморальності варто додати і аборти. Саме Радянський Союз вперше легалізував аборти, а сучасна росія не поспішає їх обмежувати чи забороняти (що вкотре підтверджує лицемірство їх опори на «духовність»). Ба більше, російське абортивне законодавство є одним із найліберальніших в світі (це характерно для комуністичних і посткомуністичних держав).
Ще один міф про консерватизм в росії — це відсутність проблеми гомосексуалізму. Це явище там досить поширене, зважаючи на широку мережу ЛГБТ-організацій (включно з релігійними структурами). Звичайно, їх публічна діяльність менш помітна, але як і діяльність будь-яких інших непрокремлівських громадських об’єднань. Якщо ж брати до уваги гомосексуалізм як практику, то це явище знаходить широку підтримку, наприклад, в шоубізнесі.
Не Божа церква
Поширені стереотипи про російську духовність включають перебільшену оцінку релігійності цього народу. В масовій свідомості РПЦ представлена як духовний і культурний монополіст, майже як центр світового православ’я. Це «лідерство», скоріше, є політично навіяним стереотипом, адже на ділі російська православна церква невпинно втрачає авторитет.
Активна підтримка російської агресії проти України і попередня мілітаристська риторика взагалі не вписуються в образ церкви. Це одна з причин, чому московський патріархат втрачає прихильність як своїх дочірніх структур: Амстердамська православна церква вже змінила московське підпорядкування на константинопольське, а в УПЦ МП розпочалися активні відцентрові тенденції.
Мозаїка та вітраж в Соборі збройних сил росії (російської православної церкви).
З власне християнської точки зору, допустимі в російській православній церкві практики є гріховними і єретичними. Структура, що називає себе Церквою Христовою, не цурається комунізму і його символіки в своїх храмах, а російський правитель і вся система еліти увіковічуються в іконах. Не цураються церковні ієрархи і прямих лестощів: на зустрічі з путіним в Даниловому монастирі російський патріарх кирило гундяєв заявив:
«Велику роль у виправленні цієї кривизни нашої історії відіграли особисто ви, володимире володимировичу. Я хотів би вам подякувати. Ви колись сказали, що працюєте, як раб на галерах, з тією лише різницею, що у раба не було такої віддачі, а у вас дуже висока віддача».
Подібне ідолопоклонство стало буденністю, бо російське православ’я здавна виконує функцію духовного обґрунтування імперіалістичної політики кремля та освячення незмінних правителів. Це основна причина, чому в росії немає реальної свободи віросповідання та реальної мережі парафій і церков як об’єднань вірян.
Як і багато авторитарних держав, росія максимально обмежує релігійну діяльність, яка може розглядатися як «конкурент РПЦ». Сумнозвісна збірка законів (відома як пакет Ярової) встановлює цілком реальну відповідальність за нелегальну місіонерську діяльність. Це суттєво обмежує ініціативність християн та їх можливості поширення своєї віри за межами храмів.
Варварство замість консерватизму
Імперські амбіції кремля і масштаб претензій до близьких і далеких сусідів мають своє філософське підґрунтя. Тут варто згадати одного з ключових ідеологів російської «унікальності» — Олександра Дугіна. Його ідеї чи не найкраще демонструють деструктивність російського «консерватизму», який на ділі є просто обожнювання відсталості.
Нинішня кремлівська агресія викрила нелогічність і просто безумність російського «традиціоналізму». Дугін і подібні до нього публічні діячі вбачають у війні та економічному падінні росії унікальну можливість для розвитку.
За принципом «чим гірше — тим краще працює» і офіційна російська пропаганда. Економічна і соціальна катастрофа, з якою зіштовхується росія, буквально трактується як «звільнення» від впливу Заходу. Абсурдність ситуації доповнюється цілком неіронічними меседжами про пошук неповторної російської душі та переплітається з екстазом від виходу із ринку великих компаній.
Пропаганда для всіх поколінь: діти в Карелії побудовані літерою Z (символ російського вторгнення в Україну).
Чи не ключова роль у російській паралельній реальності відводиться імперському шовіністичному читанню духовності. Не маючи достатньої історичної аргументації та практичної необхідності війни з усім світом, кремлівські ідеологи повертаються до міфів про сакральність і буквально богообраність росії.
Причину успішності вибудовування паралельної реальності слід шукати в абсолютно викривленому уявленні про добро і зло. Те, що для класичних консерваторів визначається як цінність (суверенітет, повага до кордонів, верховенство права, безпека сім’ї), в росії трактується як слабкість і приноситься в жертву амбітним планам кремлівського тирана.
Без практичної інтеграції Євангелія в щоденне життя росія народила потворний гібрид варварської дикості та шовінізму. Ця суть не має нічого спільного з класичним консерватизмом, але нагадуж нам актуальність слів Ісуса: «Не кожен, хто протистоїть ліволібералам є консерватором, як Не кожен, хто каже до Мене: Господи, Господи! увійде в Царство Небесне, але той, хто виконує волю Мого Отця, що на небі».
Російський світ намагається одягнути маску консерватизму, але справжнє нутро стає очевидним кожному, хто хоча б раз стане ворогом кремля. Східна Європа це вже розуміє, сподіваємося що решта світу також не матимуть ілюзій про «традиційну росію».
