Стаття 35 Конституції України проголошує свободу віросповідання та відділення церкви від держави. Що це означає, як трактувати і де межі розділення? Різні частини суспільства дають різні відповіді на ці питання. В поєднанні з розділенням церкви і школи дане формулювання походить із радянського законодавства, однак різні підходи до формату розділення давно присутні в європейській та американській традиціях.
Дві західні країни, які претендують на статус колиски свободи і демократії, тривалий час зберігають абсолютно різні підходи до стосунків церкви і держави та ролі християнства в суспільстві. Україна давно прагне стати повноправною частиною західного світу, тому на шляху формування правових і культурних основ маємо відповісти на питання: яка саме західна традиція буде Україні орієнтиром?
Боже, бережи Америку!
«Боже, бережи Америку!» — кажуть американські президенти в час криз і викликів. «На Бога наша надія» — написано на доларах ще з ХІХ століття. Згадка про Бога, Біблію, молитву, церкву не жахає американців і навіть секулярні громадяни та атеїсти переважно спокійно сприймають публічну демонстрацію віри. Це мінімальні символи «духовного обличчя» країни, які стали традиційними і, зазвичай, не трактуються як виключно мова для церковних стін.
Навіть дуже одіозні президенти-демократи не наважувалися постати перед публікою невіруючими людьми чи відкрито виступити проти Церкви. Попри потужні атеїстичні та богохульні віяння в сучасній масовій культурі, американське суспільство залишається досить релігійним, а різні елементи християнської культури стали звичною частиною щоденного життя.
Історично так складося, що європейські переселенці в Америці створювали дуже строкату конфесійну картину. Християни різних традицій зазнавали переслідування в Європі, тому намагалися побудувати суспільство, в якому кожен вірянин зможе сповідувати свою віру в Новому Світі без перешкод.
Всі американські президенти присягають на Біблії. Інавгурація не обходиться без промов лідерів церков.
Усунути всі обмеження можливостей сповідувати свою релігію — ось принцип американської свободи. В такій системі держава і церква розділені не тому, що світська влада соромиться віри чи розглядає релігію як потенційно небажаний (чи небезпечний) фактор, а внаслідок бажання дати рівні можливості для різних конфесій. Жодна з них не має державного статусу, але загальні християнські ідеали формують культуру народу без прямого залучення державних інституцій.
Ідея про розподіл публічного (світського) і приватного (релігійного) була чужою для Америки, бо саме інтеграція біблійних принципів в суспільне життя і породила традиційні американські цінності, а найперше — прагнення будувати нову країну. Хоча сьогодні лунає чимало атеїстичних і радикально секулярних голосів, проте їх походження і природа абсолютно не американські. Противники християнства в США здебільшого є носіями ойкофобного мислення, тобто відмови від своїх власних традицій і країни, що лише підтверджує спорідненість американських і християнських традицій.
Для Сполучених Штатів шкільна молитва — це звична частина навчання й виховання, а тематичні християнські вистави (на зразок євангельської різдвяної історії) давно стали традиційними (особливо у штатах так званого «Біблійного поясу»). В конституціях деяких штатів було прямо прописано, що невіруюча людина не може бути державним службовцем. Хоча цю норму оскаржували у Верховному Суді як неактуальну, але сам факт існування норми про релігійну тотожність чиновників засвідчує серйозність публічного духовного життя американців.
Вся американська історія і культура нерозривно пов’язана з церквою як моральним авторитетом і місцем формування чеснот. Разом з цим церкві не потрібні державні статуси чи симбіоз з органами влади, щоб впливати на народ і це додає їй незалежності та свободу віросповідання її членам.
Цитування Біблії з трибуни Конгресу, публічне носіння натільних хрестів, ярмулки чи хіджабу — все це можливо завдяки релігійній свободі. Відкрита демонстрацією приналежності до певної релігії абсолютно звична і нормальна в США, що не можна сказати про інші західні демократії.
Секуляризм і НЕбажаність релігії у Франції
Свобода віросповідання у Франції де-юре була закріплена в Декларації прав людини і громадянина 1789 року, попередніх та чинній Конституціях. Але ще з тих часів дух закону і його практична реалізація були направлені на усунення впливу Церкви в країні. У Франції свобода віросповідання традиційно обмежується принципом Laïcité (секулярність за замовчуванням), який фактично розділяє приватне і публічне життя, а духовність і віросповідання обмежує приватним.
Франція — глибокотравмована держава із занадто великим деструктивним революційним досвідом. Від середньовічних конфліктів світської і духовної влади та переслідування гугенотів до оголошення Вольтером Церкви «гадиною» та богохульних подій Французької революції, яка і стала однією з ключових подій французького націєтворення. Антицерковний характер становлення республіки заклав тривалу підозру та упередження щодо християнства і його ролі в державі. Задля справедливості варто згадати і той факт, що тогочасна французька церква не відіграла ту державотворчу роль, як у США.
Принцип Laïcité глибоко вкорінився в політику, освіту та пронизує все публічне життя країни. Він означає не лише інституційне розділення церкви та держави, але й розділення віри та громадянського суспільства. Французька світськість бере початок не з свободи віросповідання, а з конфлікту церкви та республіканської влади, тому релігія має непублічний статус сумнівної практики чи потенційної загрози.
Прихильники посилення секуляризації створюють графіті “Laïcité” в Парижі.
Наприкінці 1990-х розпочала роботу Комісія Бернарда Штазі, покликана розтлумачити межі секуляризації та практичного застосування. Вона визначила три основні аспекти статусу релігій: державний секуляризм, свобода совісті та плюралізм (але ці три аспекти нерідко вступають в конфлікт між собою). До того ж варто пам’ятати, що свобода совісті і віросповідання — це різні поняття, пов’язані між собою, але остання включає більше практичної свободи і відкритості.
Непрості стосунки держави і церкви та політика французького секуляризму впливають на загальний стан релігійності в країні. Майже половина населення Франції наразі вважають себе атеїстами. Ще 5% — це мусульмани, чисельність яких щороку зростає внаслідок міграції та самовідтворення. Хоча найбільшою релігійною групою залишаються католики, але їх частка поступово зменшується шляхом секуляризації молодого покоління, чому активно сприяє держава через освітні заклади.
Саме школа, а не сім’я (чи тим паче церква) є тим місцем, де формуються французькі діти, де прищеплюються цінності й закладається світогляд. Значення виховної функції школи — це основна причина, чому навчальні програми є наскільки ідеологізовані, уніфіковані та виключають різноманітність в трактуванні тих чи інших питань, пов’язаних з релігією. Жодна сім’я не може уникнути дехристиянізованого виховання дітей, адже навіть дошкільна освіта є обов’язковою, а відтепер не допускається заміна домашнім навчанням, бо це питання національної безпеки.
У Франції боротьба з сепаратизмом — це не про зміцнення кордонів, а про школу, адже уряд виключає «ідейний сепаратизм», коли частина суспільства матиме цінності і світогляд, відмінний від французького загальноприйнятого. Хоча в нинішніх умовах така політика означає насамперед адаптацію мусульманського населення, проте це не має нічого спільного із реальною свободою віросповідання та свободою совісті. Практикуючий християнин вже випадає із загального мейнстриму і з кожним роком ця різниця ставатиме дедалі помітнішою.
Де-факто в країні існує державна ідеологія відторгнення релігії та цінностей, побудованих на ній. Християнські принципи громадськості чи заяви церковних лідерів не можуть бути аргументом в ухваленні тих чи інших рішень, а тому Laïcité дає широкі можливості просування аморальних законів та ідей.
Цей французький приклад загальнонаціонального секуляризму береться на озброєння лівими та європейськими лібералами і перетворюється в антицерковний тренд витіснення всього християнського з публічного життя.
Без свободи віросповідання немає прав і свобод!
Франція і США мають різні традиції ролі віри в житті громадян. Ці трактування формувалися історично під впливом різних філософій і традицій. З одного боку англо-саксонська традиція свободи, яка не лише включає релігійну складову, але й походить з неї (держава відділена інституційно, але створена релігійним громадянським суспільством). З іншого — континентальна секулярна з обережним чи навіть ворожим ставлення до церкви і вірян.
Американський принцип свободи віросповідання можна схарактеризувати як свободу для вираження релігійних (традиційно християнських) поглядів, натомість французьке тлумачення — це свобода від релігії та навіть від вербальних натяків на духовну сферу. Ключову різницю в цих підходах можна продемонструвати через різне сприйняття всободи. Свобода ДЛЯ віросповідання чи свобода ВІД віросповідання — кожен формат матиме глобальні наслідки для церкви і релігії в становленні держави.
Негативні тенденції в культурі та захист аморальності в законі залишаються загальним трендом західного світу. В боротьбі з цими явищами статус релігії і рівень секуляризму відіграє помітну роль. Присутність християнства в публічній сфері не гарантує призупинення негативних процесів, але дає значно більше маневрів для віруючих людей, щоб вплинути на ухвалення тих чи інших рішень.
Виключення християнства з публічного життя дає більше можливостей для політичних «хвороб» і хибних векторів розвитку країни. Гегемонія секуляризму в громадському житті Франції стала однією з причин ігнорування вимог віруючих людей, які в 2013 році захищали сімейні цінності (тоді на вулиці вийшли пів мільйона людей).
Проігнорована владою акція проти легалізації одностатевих шлюбів. Париж, 2013.
Державний секуляризм рано чи пізно посягатиме на права церкви та обмежуватиме свободу для віросповідання. Франція претендує на статус вільної країни, але держава бере на себе дедалі більше повноважень, що призводить до обмеження прав вірян. Особливо явно це простежувалося в період локдауну, коли у Франції були заборонені всі офлайн богослужіння, адже влада не визнала церковні зібрання важливою потребою людини.
За ігноруванням віри йде поступовий натиск на свободу церковної активності та навіть прямі спроби держави регулювати віровчення. Саме це змушує релігійні організації підписати «Хартію республіканських принципів», що виражає прихильність до рівності чоловіків і жінок і декларує відмову від «дискримінації за ознакою сексуальної орієнтації».
Французький і американський принципи розділення церкви і держави абсолютно різні. Обидві країни прагнуть називатися вільними, але діаметрально різні підходи до свободи віросповідання виявляють велику різницю в їх традиціях і культурі. Наша країна все ще знаходиться в стані формування, а тому для християн має бути важливим формат взаємодії з державою для виконання Великого доручення і місії солити цей світ.
