За останні роки українські ліволіберали дедалі частіше експлуатують тему патріотизму. Вони агресивно поширюють наратив про його тотожність до лояльності політики європейських лівих. Червоною лінією тут проходить євроінтеграція, вірніше уявлення окремих груп людей про неї.
Феміністки, ЛГБТ-активісти, недобросовісні «правозахисники» та інші заробітчани інформаційної ниви намагаються мімікрувати під патріотичне середовище, використати тренд на західний геополітичний вектор у своїх інтересах. Однак тут є проблема: грати роль патріота і бути патріотом – це різні речі, а ліволіберали за своєюсутністю ані патріотичні, ані по-справжньому європейські.
1. ЛГБТ — не європейські цінності
Європейський Союз десятиліттями майорить перед Україною як еталон і така близька-далека мрія. Високий рівень життя, дієві державні інституції й розвинена культура схиляють симпатії простого українця на Захід. Підписання угоди про асоціацію у 2014 році зблизило нас; цивілізаційний вектор став не просто чіткішим, а остаточним після правок до Конституції. І це зрозуміло, бо Україна завжди була частиною Західної цивілізації.
Рівень підтримки ЄС суттєво зріс, але чи відповідає стан Союзу тому позитивному образу, який формувався в другій половині XX століття? Європа переживає непрості часи. Масова міграція і криза біженців, Брекзит, зростання секуляризму, активізація сепаратистських рухів, бюрократизація і криза еліт створюють нові умови нестабільності й втрати основ. На жаль, в українському інфополі ці теми, зазвичай, висвітлюються через призму підтримки/ослаблення інституцій у Брюсселі, що хибно ототожнюється зі спротивом/підтримкою інтересам Росії.
В контексті ідеологічного протистояння питання ЄС нерідко виринає як маніпулятивний аргумент. Задля просування ідеології ЛГБТ, фемінізму й мультикультуралізму ліві беруть на знамена деякі аспекти європейського соціального й культурного життя і представляють їх як «європейські цінності» — запоруку розвитку та прогресивного життя. Все це лише виглядає гарно (особливо якщо приправити ототожненнями з демократією, діалогом, спільним баченням майбутнього та іншими пафосними гаслами), проте не має нічого спільного ані з Європою, ані з цінностями.
Високий цивілізаційний рівень і матеріальне процвітання – це наслідок християнської культури й капіталізму, а не позитивної дискримінації та гендерного різноманіття. Популярні тренди поділу на привілейованих/пригнічених, популяризація каяття перед меншинами, моральний релятивізм – все це підноситься як елементи прогресивності, але вони і вводять Європу в кризу. Справжні європейські цінності (відповідальність, духовність, патріотизм) ігноруються, забуваються чи навіть стають ознакою «радикалізму».Таким чином, те, що називають «європейськими цінностями», в реальності є або загрозою для цивілізації, або переписуванням термінології (права людини, демократія).
У демократично-веселковій картині світу трапляються і дискомфортні винятки, однозначну оцінку яким ліві дають обережно. В останні роки дві держави ЄС активно і відкрито протистоять Брюсселю в ідейному плані, залишаючись при цьому абсолютно європейськими. Це Польща й Угорщина. Якщо на останню пересічний ліволіберал з легкістю ставить тавро «друга Росії», то з Польщею все складніше.
Ні для кого не секрет, що польські консерватори безкомпромісні в засудженні дій Кремля (на відміну від фаворитів одностайності в ЄС – Німеччини та Франції) і саме поляки й відносно консервативні литовці найбільш послідовно допомагають Україні в ЄС дипломатично. Коли наші західні сусіди отримали консервативний уряд у 2015 році, то вітчизняні ліві одноголосно говорили про загрозу для України (через оцінку УПА й українського націоналізму). Але ніяких серйозних конфліктів з Варшавою ми не мали, а ті ж ліві самі почали нерідко визначати українських націоналістів як «нацистів».
Хоча уряди деяких дружніх до України держав все-таки стають в опозицію до Брюсселя, але в українському інфопросторі досі лишається шкідливий дуалізм: ті, хто йде в одному фарватері з Єврокомісією і бюрократами на зразок Жана Клода Юнкера і незгідні, які «грають на руку Кремлю». Навіть побудова «Північного потоку» та обмеження підтримки України кільканадцятим занепокоєнням не змінює маніпулятивний статус кво.
Майбутнє України, однозначно, із Заходом, але він дуже різний. Одні держави більше зберегли традиції, інші – цілеспрямовано руйнують фундамент і відмовляються від свого ж коріння. Та ми маємо пам’ятати, що справжні європейські цінності можуть трансформувати цілі народи, саме тому і Західна Європа, і Україна потребують повернення до християнського базису, на якому і будувався Європейський Союз у XX столітті.
2. ЛГБТ — не патріоти
Україна не байдужа для ЛГБТ. Це правда. Їх орієнтованість на державницькі теми базується на двох основах. По-перше, представники секс-меншин (а особливо їх спонсори та лобісти) зацікавлені у перетворенні українського суспільства для створення власного комфортного середовища без інакодумців. По-друге, наша держава знаходиться в стані військового конфлікту, тому теми патріотизму і державотворення визначають моральність і достойність людини бути поважним членом суспільства. На цьому тлі ліволіберали намагаються отримати інформаційні бонуси та схвалення соціуму шляхом мімікрування під патріотичне середовище.
Їх «проукраїнський вектор» представлений загальною риторикою найбільших ЛГБТ-організацій (на зразок Київ Прайду) та меншими тематичними угрупованнями. Тут не випадково звертаємо увагу на риторику, бо саме завдяки їй українські ліві претендують на моральний авторитет патріота. Гучні лозунги, використання застарілих штампів і повторення наративів слухняності перед посольствами й іноземними політиками не має нічого спільного з любов’ю до своєї землі, але більш подібне до штучного формування власного образу.
Вони підтримують державність України лише в контексті зв’язку Києва з Брюсселем чи іншими факторами лівого впливу на гуманітарну політику. Якщо розглядати державність через призму суверенітету і базових засад виживання нації, то бачимо спротив і активну критику самої моделі суверенності в ареалі Європи. Члени ЄС, які намагаються проводити самостійницьку політику та одночасно найактивніше підтримують Україну (Польща) отримують суцільну критику, на відміну від Німеччини чи Франції, які успішно співпрацюють з Росією.
Якщо розглядати конкретніші ЛГБТ-середовища, то бачимо як вони компрометують базові ідеї патріотизму. Найвідомішим угрупованням гомосексуалістів, які претендують на статус патріотів, є «Українські ЛГБТ військові за рівні права». Вони використовують факт участі в бойових діях як легітимізацію радикальних вимог, на зразок реєстрації одностатевих союзів, усиновлення дітей та побудови більш «інклюзивної» для гомосексуалістів армії. Сам факт існування такого об’єднання вже дискредитує армію, а участь їх лідера Віктора Пилипенка в групових аморальних дійствах відкрито шкодить статусу ветеранів.
Їх бачення України й демократії дуже різниться не лише з державниками минулого, але й із наративами Майдану 2013-2014-го (хоча вони й були різними). Ліволіберали не бачать Україну сильною державою із суверенітетом і міцними моральними фундаментами, яка будується на традиційних європейських цінностях. Їм ближче глобалістське уявлення про мультикультурний «цивілізований світ» без автентичності та традицій (особливо, релігійних). В процесі досягнення цього «нового дивного світу» їх спротив російським наративам є лише ситуативним і поверхневим.
Для лівих лібералів наша історія, культура й традиції чужі, ворожі та такі, що потребують деконструкції в пошуку викриття пригнічення (тому підтвердженням є адвокація бунтів BLM минулого року). ЛГБТ-спільнота і їх прихильники готові долучатися до різноманітних «проукраїнських» ініціатив рівно до того моменту, доки не прозвучить згадка про національну державу, духовність і віру. Ці елементи державницького фундаменту затавровані ними як «скрєпи» чи «екстремізм», хоча без цих складових не існує жодної успішної цивілізації.
Патріотизм – це не лише про гасла і символи, але про майбутнє, яке не буде світлим без духовного фундаменту. Суспільство часто недооцінює значення сімейних цінностей і моралі, яка є запорукою існування нормальних сімей і виховання наступних поколінь. ЛГБТ, феміністки, соціалісти й інші ліві використовують спільну тактику пропаганди утопічних ідей про статеву освіту й сексуальну свободу так, ніби вони не призведуть до негативних наслідків. Однак гіркі плоди ми вже пожинаємо, про що свідчить жахлива моральна й демографічна криза.
Любов до України, найперше, має проявитися в захисті її інтересів. А найцінніше для народу – це ненароджені діти, на плечі яких ляже майбутнє держави. Якими вони виростуть і чи народяться взагалі в умовах атак на сімейні цінності? Ці питання не можуть ігнорувати ані християни, ані патріоти. Як ми будуватимемо сильну державу із боєздатною армією, якщо маємо катастрофічно низький рівень народжуваності? В християн є відповідь, але чи піде Україна цим шляхом?
Мар‘яна Чорна