За останній місяць нам довелося спостерігати серйозний соціальний спротив расизму в Європі та Америці. Тиск воїнів соціальної справедливості відчули на собі поліціянти, політики, бізнес та загалом публічні люди.
Чи можна на цьому зупинитися? Ніяк ні, бо велика ідея соціальної справедливості має охопити всі сфери життя і не залишити й шансу для верховенства білих. Потрібно бути послідовними і піти значно далі, особливо в Україні, де абсолютна більшість людей має білі привілеї.
Не відомо, хто складав шкільну програму з української та світової літератури, але упереджень і застарілих уявлень в них хоч відбавляй. Доки в демократичних державах звалюють пам’ятники расистам-гнобителям, в наших школах все ще вивчають расистські твори. Ними переповнена, як програма української, так і світової літератури.
Вже в 5 класі діти мають читати книги з елементами пропаганди білих привілеїв. Просто обурює вивчення в школі ксенофобської творчості расиста й шовініста Чарльза Дікенса. У своїй письменницькій та журналістській діяльності він неодноразово висловлювався негативно щодо корінних народів Африки та Америки. Натомість дітям він представлений як автор романів та оповідань з гуманним підтекстом. Це абсолютно неприпустимо, адже його “любов” і “співчуття” направлені лише до носіїв білих привілеїв. Події програмних творів (“Олівер Твіст” і “Різдвяна пісня в прозі”) розгортаються в колоніальній Британії, проте автор свідомо ігнорує мультирасовість імперії та робить ключових персонажів білими.
Подивимося далі. 10-11-річні діти читають й іншу расистську літературу, замасковану під невинні дитячі історії. Жахливий твір валлійського письменника Роальда Дала “Чарлі й шоколадна фабрика”- це не просто дитяча казка, але демонстрація системи капіталістичного світу з білим верховенством, де нещасні кольорові люди змушені працювати на білого боса. В сюжеті є чимало посилань на рабське походження умпа-лумпів та й сам автор не приховував аналогії маленьких робітників з африканським плем’ям. Такий зухвалий расизм має знайти вірну оцінку творчості Роальда Дала, якій не місце в житті сучасних мультикультурних дітей.
Не менше расизму і в творчості Джонатана Свіфта. Його “Подорож Гулівера” – це пряма пропаганда білого колоніалізму та знецінення кольорового населення. Деякі лицемірні дослідники називають творчість Свіфта антирасистською алегорією, однак в цьому романі, як і в згаданих вище, ми бачимо оповідь від імені білого загарбника, яка зводиться до оцінки культури і звичаїв інших народів лише через призму англійського колоніалізму.
Ще один автор Ернест Сетон-Томпсон написав жахливу книгу для дітей “Маленькі дикуни”, що сіє в їхні серця зерна расизму та ненависті. Сюжет просто обурює: двоє білих хлопців апропріюють (присвоюють собі) культуру корінних народів Америки. Автор не лише вживає такі расистські слова як “індіанець”, але й представляє дії цих расистів як веселу забаву, ніби злочинів білих колонізаторів не достатньо і тепер їхні нащадки можуть знущатися з культури завойованих народів.
Змалечку дітей примушують читати і твори Редьярда Кіплінга”, автора расистського маніфесту свого часу “Тягар білої людини”. Лише цього факту достатньо, щоб такий імперіаліст як Кіплінг ніколи не мав згадуватися в стінах загальноосвітніх шкіл, Його “Книга джунглів”, що вивчається у 5 класі, – це шовіністична алегорія на життя народів, що населяли колонізовані європейцями землі. За образами тварин можна прослідкувати приниження та знецінення корінних народів, чого точно не має бути в літературі для дітей ХХІ століття.
В шостому класі діти змушені вивчати ще страшенно расистський твір – Робінзон Крузо (авторства Даніеля Дефо). В центрі сюжету білий чоловік, як класичний колонізатор, захопив чужу землю. Його “освоєння” острову зображено як принесення цивілізації. Та особливо яскраво видно расизм твору через спілкування Робінзона Крузо із представником корінного народу, ім’я якого автор не називає. Однак білому гостеві надано право самостійно назвати іншу людину навіть не ім’ям, а назвою дня тижня, що демонструє як зневагу до традиційної культури й традицій корінних народів Америки, так інахабність білого чоловіка брати владу над його життям. Та й сама їх зустріч є расистським штампом, поширеним в масовій культурі під назвою “білий рятівник”, коли темношкіра людина представлена безпорадною, що не може обійтися без допомоги білих. Комусь в минулому така історія могла бути цікавою, однак у ХХІ столітті діти не повинні вивчати твори з приниженням корінних народів та їх культури.
У так званій пригодницькій літературі можна постійно знаходити романтизацію колоніалізму та зверхність білих. Типовим прикладом є роман Жюля Верна “П’ятнадцятирічний капітан. Там автор піднімає тему работоргівлі, що процвітала в минулому, однак форма, в якій зображує це Жюль Верн не витримує жодної критики. Тема рабства, жертвами якого були кольорові люди, знову представлена через білих чоловіків, які в романі часто виступають як жертви. Натомість низка африканців представлені в ролі работорговців, а культура корінних народів зображена так, щоб дискредитувати Африку. Ця підміна понять не є випадковою, а негативний образ культури африканських народів вкотре демонструє справжні расистські мотиви автора.
Расистськими елементами наповнений і цикл творів про Шерлока Холмса британського письменника Артура Конан Дойля. Хоча автор і зображає членів Ку-Клукс клану лиходіями в оповіданні “П’ять апельсинових зерняток”, проте це ніяк не виправдовує його імперіалістичні та безумовно расистські погляди щодо народів Африки та Азії, які простежуються у “Людині із розсіченою губою” чи “Жовтому обличчі”.
Це жахливо, але немає чому дивуватися, адже твір написаний понад 100 років тому. В ті часи люди були обмежені своїми упередженнями та білою зверхністю. Дивує лише присутність цього расизму в шкільній програмі, яка досі залишається занадто білою, а твори кольорових авторів просто ігноруються. Маючи бажання, можна віднайти безцінні зразки традиційної культури африканських народів до втручання європейських загарбників. Безперечно, ці твори нічим не гірші від того переліку літератури, яку сьогодні діти вивчають в школі.
Та не лише світова література рясніє расизмом і шовінізмом, українська поезія, романи та повісті також викликають чимало запитань. Низка творів вітчизняних авторів є виправданням ксенофобії, расизму та упереджень.
Найперше, в очі впадає направлена на дітей література. Казку “Фарбований лис”, яку вивчають у 5 класі, можна трактувати як расистську та одночасно гомофобну і трансфобну історію. Дисциплінарне суспільство не приймає Лиса таким, яким він є. І лише випадкове пофарбування (зміна забарвлення) допомагає йому отримати визнання. Нещадний расизм Івана Франка не дозволяє завершити цю казку з потрібною інклюзивністю і, переповнений упередженнями й ненавистю натовп вбиває нещасного лиса.
Ще нашу увагу привернув однозначно расистський вірш Василя Симоненка “Гей, нові Колумби й Магеллани”. Автор закликає повторити насильницький досвід європейських загарбників. Ці історичні постаті відповідальні за початок колоніалізму та систематизованого расизму на Заході, а тому представлення їх як приклад для дітей – це виправдання насильства білих чоловіків.
Не менше обурює і піднесення шовіністського і просто застарілого уявлення про соціум у Тараса Шевченка. Його ксенофобські упередження ми бачимо в більшості творів. Це помітно, наприклад, у поемі “Катерина”. Шевченко не лише вживає мову ненависті до російського народу, але й демонструє печерний сексизм, вказуючи жінці, як їх розпоряджатися власною сексуальністю.
Таких зразків расистської і ксенофобської літератури у шкільній програмі вдосталь. А якщо проаналізувати програмні твори на предмет сексизму, гомофобії, ейджизму, лукізму, ейблізму та інших форм дискримінації, то варто буде докорінно переглянути списки рекомендованої літератури. Ми живемо в ХХІ столітті, а наші діти й досі не в змозі навчатися в школі без систематизованої зневаги до меншин та упереджень, без нав’язування білої зверхності та гетеронормативності.
Звичайно, до суспільства рівності й недискримінації ще далеко. Однак невпинна боротьба за рівність дасть шанс викорінити расизм, колоніалізм, ейблізм, шовінізм, гомофобію, лукізм та інші форми дискримінації з фашистської культури минулого. Ціла цивілізація, побудована на упередженнях і фобіях зникне, коли культура наповниться якісно новими зразками інклюзивного мистецтва.
Звичайно, рух прогресивних людей не може розвиватися без державної підтримки. Для цього необхідно запровадити квоти для репрезентації століттями гноблених меншин, змалечку навчати дітей толерантності до різноманіття спектру ідентичностей і обов’язково створити фінансовані державою програми для подолання нерівності, щоб у кожній організації були окремі уповноважені з питань ґендерної, расової, класової … рівності.
Примітка від автора: просимо даний текст сприймати як іронію, а не пряму декларацію