Історія ХХ століття пам’ятає імена великих негідників: Сталіна, Гітлера, Пол Пота, Мао Цзедуна – диктаторів причетних до вбивств мільйонів людей. Однак рідко розповідає про безлику масу маленьких негідників – безпосередніх виконавців терору.
Саме завдяки їхньому активному сприянню або злочинній байдужості тирани правили й вбивали. Ба більше, масштабні розправи були б неможливими без відданих сердець і старанних рук звичайних людей. Тому не тільки диктатори, але й лояльні до них маси відповідальні за пролиту кров. Але маса залишається безкарною, бо в натовпі кожен маленький злочинець зберігає свою анонімність. Цей невидимий історичний актор, сховавшись серед натовпу, в ейфорії скандував «Sieg Heil!», і він же підтримував Нюрнберзький процес над колишніми кумирами.
Маса завжди залишається безкарною, бо в натовпі кожен маленький злочинець зберігає свою анонімність. Цей невидимий історичний актор, сховавшись серед натовпу, в ейфорії скандував «Sieg Heil!», і він же підтримував Нюрнберзький процес над колишніми кумирами.
У 1933-му німецька нація стрімко навернулася в нацизм і так само стрімко від нього зреклася 1945-го. Антисеміти раптом стали борцями з антисемітизмом, а прихильники сильної руки – переконаними демократами.
Улюбленець натовпу. Після 45-го у цих людей станеться амнезія. Ніхто не зізнається, що лизав криваву руку диктатора.
То чому ж звичайні люди добровільно і досить часто з насолодою знищували інших? І як їм так легко вдалося вилікуватися від темного минулого? Відповісти на ці незручні питання першою спробувала політичний філософ Ганна Арендт, представниця німецької інтелектуальної еліти, а за походженням єврейка. Для неї це був особистий виклик. Дві ідентичності, які гармонійно співіснували в ній, раптом спричинили соціальний конфлікт. Добропорядні німецькі громадяни безпосередньо чи опосередковано стали співучасниками геноциду. Багатьох вона знала особисто. Одного любила – свого вчителя і видатного філософа Мартіна Гайдеггера. Колишні коханці опинилися по різні боки барикад. Мартін вступив до лав нацистської партії, а Ганна стала політичною біженкою. Вона пробачила, а потім захищала свого вчителя і коханця, та їй не давала спокою раптова метаморфоза реальності, коли в одну мить доброзичливий світ перетворився на ворожий.
У пошуках відповіді Ганна Арендт приїжджає до Єрусалиму, в статусі кореспондента The New Yorker, для висвітлення судового процесу над нацистським злочинцем Ейхманом (згодом на основі репортажів була написана книга «Суд над Ейхманом в Єрусалимі. Банальність зла»), який напередодні був затриманий Моссадом в Аргентині та доставлений в Ізраїль для показового суду. Нацистський діяч, причетний до остаточного вирішення єврейського питання, тепер мав постати перед ізраїльським правосуддям. Суд жертви над катом. До цього процесу була прикута увага світової громадськості. Ейхмана змальовували густими чорнилами, як втілення пекельного зла. Однак страхітливий медійний образ лиходія сильно контрастував з реальним Ейхманом, якого на власні очі побачила Арендт.
Ейхмана змальовували густими чорнилами, як втілення пекельного зла. Однак страхітливий медійний образ лиходія сильно контрастував з реальним Ейхманом, якого на власні очі побачила Арендт.
Перед нею в скляній клітці сидів чоловік: «невисокого зросту, худорлявої статури, середніх літ, із залисинами, поганими зубами, короткозорий, під час процесу він постійно витягував шию до суддів (і жодного разу не повернувся до аудиторії), старанно й уважно зберігав самоконтроль – попри нервове посмикування губ»[1] – описує своє перше враження Арендт.
Такого Ейхмана бачила Г. Арендт на судовому процесі.
Уважно слідкуючи за перебігом судових засідань і ретельно вивчивши біографію, вона ще більше переконується, що Ейхман нормальний, середньостатистичний німецький громадянин, що в умовах морального колапсу цілої нації став співучасником злочинного режиму. Його вирізняла законослухняність, працелюбність, дотримання субординації, хороше ставлення до родини. Він переконував, і Ганна підтверджувала, що не був фанатичним антисемітом. Цей служака середньої ланки добре робив свою роботу, що полягала в організації транспортування євреїв в концентраційні табори. Лише виконував накази й був маленьким гвинтиком системи. Тому Арендт остаточно розвінчує міф про психічно неврівноваженого, кровожерливого маніяка. Зло банальне, бо здійснюється звичайними людьми. Такий висновок накликав шалену критику. Він ламав чорно-біле сприйняття реальності, в якій існують добропорядні громадяни та негідники. Хоча Арендт не сказала нічого нового, тільки нагадала, що кожен за певних умов може стати негідником.
Арендт переконана, що Ейхман нормальний, середньостатистичний німецький громадянин, що в умовах морального колапсу цілої нації став співучасником злочинного режиму. Такий висновок накликав шалену критику. Він ламав чорно-біле сприйняття реальності, в якій існують добропорядні громадяни та негідники. Хоча Арендт не сказала нічого нового, тільки нагадала, що кожен за певних умов може стати негідником.
Вона не виправдовує Ейхмана, як може здатися на перший погляд, а тільки констатує, що таких «ейхманів» мільйони, які меншою або більшою мірою причетні до нацистських злочинів. На його прикладі пояснюються причини перетворення маленьких людей на великих злочинців. Це ті, які не заперечували проти примусової стерилізації психічнохворих, евтаназії важкохворих, вбивства ромів та євреїв. Як доказ, дослідниця вказує на відсутність спротиву режиму. Навіть останній замах на Гітлера скидався на спробу співучасників злочину створити собі політичне алібі, коли стала очевидною невідвортна поразка і крах Німеччини[2].
Наглядачі Освенциму розважаються.
Зрозуміло, що багатьом німцям книга Арендт не сподобалася. Особливо тим, кому вдалося уникнути покарання, сховавшись серед натовпу.
На прикладі Ейхмана пояснюються причини перетворення маленьких людей на великих злочинців. Це ті, які не заперечували проти примусової стерилізації психічнохворих, евтаназії важкохворих, вбивства ромів та євреїв.
А покараних за одну з найбільших катастроф ХХ століття було й не так багато. На Нюрнберзькому процесі смертний вирок було винесено 12 колишнім керівникам гітлерівської Німеччини. На наступних Нюрнберзьких процесах над нацистськими діячами меншого масштабу було страчено близько 200 злочинців, а 279 отримали пожиттєві строки ув’язнення, однак в 50-х роках всі достроково звільнені[3]. Вражаючи несправедливим став процес у справі айнзацгруп. Це ті, хто займалися безпосереднім знищенням євреїв, ромів та противників нацистського режиму на окупованих територіях. З 24 керівників айнзацгруп тільки 4 було страчено. Решта була звільнена, відбувши незначні терміни ув’язнення. Серед них чимало тих, хто добре влаштувався в післявоєнній Західній Німеччині. Колишні кати перетворилися на респектабельних громадян. Вальдемар Клинегельхефер став офісним працівником, Ойген Штаймле – шкільним вчителем, Хайнц Йост – юристом, Вальтер Блюме – підприємцем. Тобто під кінець 50-х більшість м’ясників з керівного складу СС були на свободі.
Вражаючи несправедливим став процес у справі айнзацгруп. Це ті, хто займалися безпосереднім знищенням євреїв, ромів та противників нацистського режиму на окупованих територіях. З 24 керівників айнзацгруп тільки 4 було страчено. Решта була звільнена, відбувши незначні терміни ув’язнення. Серед них чимало тих, хто добре влаштувався в післявоєнній Західній Німеччині. Колишні кати перетворилися на респектабельних громадян.
Чимало колишніх нацистських чиновників працевлаштувалися в уряді Аденауера. Ганна Арендт звертає увагу на персону Ганса Глобке, статс-секретаря, а з 1953 року – глави відділу кадрів адміністрації канцлера Західної Німеччини[4]. Арендт викриває пристосуванця, пригадуючи, що задовго до того, як Гітлер почав винищувати євреїв, Глобке проявив ініціативу видавши директиву, яка зобов’язувавала доводити своє арійське походження при зміні імені. А також сприяв набуттю Гітлером диктаторських повноважень.
Якщо колишні високі чини Третього рейху уникли покарання і знайшли своє місце під сонцем в демократичній державі, то поготів говорити про звичайних німців, які голосували-галасували на підтримку Гітлера, схвалювали воєнну агресію, здавали євреїв, охороняли в’язнів концентраційних таборів, заштовхували до газових камер, розстрілювали, робили оздоблення з людського біоматеріалу. Звичайно, неможливо притягнути до відповідальності всіх рядових учасників воєнних злочинів та злочинів проти людства. Хоча американська військова адміністрація доклала чималих зусиль для денацифікації ФРН. Як наслідок – почуття провини і сорому німців за своє минуле. Та Ганна Арендт скептична, до так званої колективної вини. «Там, де винні всі, не винен ніхто», – пише вона у статті «Особиста відповідальність при диктатурі»[5]. Кожен гвинтик системи має відповідати за частину своєї провини, особисто.
Ганну Арендт дратувало, що на її очах з Ейхмана робили цапа-відбувайла в той самий час, як більшість таких самих «ейхманів» жили спокійним, забезпеченим життям без всіляких докорів сумління за своє минуле. Адже суд над Ейхманом відбувся у 1961-му. Нагадаю, що до цього часу більшість засуджених Нюрнберзьким трибуналом були на свободі.
Ганну Арендт дратувало, що на її очах з Ейхмана робили цапа-відбувайла в той самий час, як більшість таких самих «ейхманів» жили спокійним, забезпеченим життям без всіляких докорів сумління за своє минуле.
Парадоксально, але євреям теж не сподобалася книга Арендт. І причина та ж сама. Вона доводить, що не тільки німці співпрацювали з режимом, але і євреї. Нагадуючи про юденрати, єврейську поліцію та зондеркоманди, вона стверджує: «Остаточна чистка Берліна від євреїв була проведена саме єврейської поліцією»[6]. Але в колаборації Арендт звинувачує насамперед єврейських керівників: «Для євреїв роль єврейських лідерів в знищенні їх власного народу, без сумніву, стала найпохмурішою сторінкою в і без того похмурій історії … На єврейських функціонерів можна було покластися в усьому – в складанні списків людей і їх власності, в збиранні з депортованих грошей, покликаних відшкодувати витрати на їх депортацію і знищення, в складанні переліку спорожнілих квартир, в наданні поліції сил для вилову євреїв і подальшої посадки їх у поїзди… в маніфестах, які вони видавали – натхнених, але не продиктованих нацистами, – ми все ще можемо відчути їхнє сп’яніння владою …»[7].
Усміхнена єврейська поліція Варшавського гетто.
Отже, чому звичайні люди перетворювалися на садистів та співпрацювали з системою, навіть ті, кого ця система прагнула остаточно знищити? Крім Г. Арендт в цьому допомагає розібратися Дж. Пітерсон, Г. Лебон та Даніель Голдхаген. Далі стислий аналіз їхніх відповідей.
«Мене примусили під страхом смерті». Тоталітарна система побудована на підкоренні індивідуальної волі, тому страх за своє життя змушував деяких людей співпрацювати з режимом, або мовчати. Та Арендт твердить, що примус це не єдине пояснення такої поведінки, вказуючи, що абсолютна більшість охоче за власним бажанням підтримували встановлений порядок речей. Ейхман теж себе називав жертвою, але дослідниця йому не вірить.
«Якщо не я, то все одно хтось інший». Гвинтик системи, який легко замінюється. Це теж стало поширеним виправданням серед посібників. Та тільки Арендт не погоджується з тим, що самі гвинтики називалися безвольними. Ніхто не примушував Ейхмана обіймати свою посаду. Він легко міг звільнитися. Проте, практика відмови від кар’єри, статусу, грошей через етичні переконання не була поширеною.
Звичайне людське бажання добробуту та визнання, може стати злочинним, якщо заради нього людина готова вгамувати голос совісті й принести в жертву мораль. Власне, це одна з головних причин, чому люди стають співучасниками злочинів. Арендт зараховує цей гріх Ейхману. Він та йому подібні переконували, що вони не посібники, а шкідники, що нищили систему зсередини.
«Я законослухняний і добре виконував свою роботу». А те, що така робота полягала у масовому знищенні людей, мало другорядне значення. До речі, мають рацію, з точки зору морального релятивізму і позитивного права. Адже згідно з цим підходом норми моралі і законність того чи іншого вчинку визначає окремо взята спільнота. Тому Нюрнберзький трибунал був змушений визнати існування універсальних моральних імперативів і здійснювати суд на основі природного права, цим самим підтвердивши християнське розуміння закону як відбиток універсальної істини. Арендт, хоч і не впевнена в тому, що в людині є вроджена здатність розрізняти добро і зло, втім іронічно ставиться до спроб Ейхмана сховатися за законослухняність і етику праці.
«Усі вважали, що вбивати євреїв нормально, і я теж». Ейхман торочив суддям, що його совість мовчала, бо ніхто серед його колег, друзів, знайомих не вважав, що не можна вбивати євреїв. Навіть коли один лютеранський пастор клопотав за порятунок деяких євреїв, він і словом не обмовився, що його посадові обов’язки є гріхом перед Господом. Арендт ставиться до слів Ейхмана серйозно. Бо серед німців таке переконання було мейнстрімним і навіть поодинокі дисиденти не наважувалися перечити думці більшості.
«Я причетний до чогось великого». Цим переконував Гіммлер своїх підлеглих, які займалися брудною роботою з остаточного вирішення єврейського питання. Кати вірили, що їм пощастило стати головними дійовими особами великої історичної події, чого ніхто не робив до них і не зробить після.
«Я жертва пропаганди». Це, між іншим, улюблене виправдання колаборантів: вони, мовляв, ошукані люди, що стали жертвою масового гіпнозу і маніпуляції пропагандистської машини. Але людина сама винна в тому, що відмовляється критично осмислювати реальність і охоче обманюється. Саме невмінням мислити пояснює Арендт головну причину того, чому люди підтримують диктатуру. Ні, вона не стверджує, що інтелектуал не може бути злочинцем. Навпаки, нагадує, що серед нацистів було багато освічених людей. Якщо для людини правда не є цінністю, то інтелект її не шукатиме. На сторінках своєї книги Арендт частенько згадує, що Ейхман не був здатний мислити. Його мова була суцільним потоком ідеологічних кліше, які часто суперечили одне одному.
«Мені подобається принижувати іншого». Г. Арендт занадто велике значення приділяла неосмисленості, обходячи стороною схильність людської пихи стверджуватися коштом приниження іншого. З її викладу можна зробити висновок, нібито німці вбивали й катували зовсім монотонно і безпристрасно. Але як можна цькувати інших, не маючи особистої неприязні, ненависті, зневаги до жертви. Ці емоції завжди супроводжують конфлікт. Цю прогалину заповнює інший науковець Даніель Голдхаген . Його книга «Добровільні гітлерівські кати. Рядові німці і Холокост» теж стала скандальною. Він доводить, що нацисти не просто монотонно вбивали, але й отримували від цього насолоду.
«В мені живе монстр». Відомий нині публічний інтелектуал Джордан Пітерсон закликає кожного визнати, що в тобі живе зла сутність. Пітерсон тільки образно перефразовує християнське вчення про перворідний гріх. Ця сама ідея про зіпсованість людської натури злом наявна в екранізованому романі «Володар мух» лауреата Нобелівської премії Вільяма Ґолдінґа, коли милі діти починають вбивати. Зі своїм внутрішнім монстром потрібно познайомитися і знищити його. Інакше за сприятливих умов, ти можеш, на превеликий подив, робити непритаманні для себе злі вчинки. Саме через це добропорядні громадяни раптово перетворюються на негідників. Тоталітаризм тільки активізує індивідуальне зло, створюючи ідеальне середовище для ненависті, жорстокості, марнославства, жадібності, страху, ліні, заздрості та ще нескінченої кількості людських пороків. Тому тоталітаризм – це синергія зла, коли зла воля політичної влади міцно сплітається з мільйонами злих людських істот.
У натовпі можна чинити безчинства, не боячись бути покараним. Монстр, про якого говорить Пітерсон, стримується нашими вольовими зусиллями через страх перед покаранням. Але як тільки людина пересвідчується, що її злочин губиться в морі зла, вона дає своєму внутрішньому звіру волю. Дослідник психології мас Густав Лебон був переконаний, що серед натовпу людські вади зберігають анонімність. Не багато людей наважиться розбити вітрину магазину, але загубившись серед натовпу, це зробити легше. Так само, чимало ненавиділо євреїв до Гітлера та не кожен проявляв це почуття. Та як тільки це стало нормою, люди перестали соромитися свого антисемітизму. Зараз, в режимі реального часу ми можемо бачити трансформацію тисяч законослухняних американських громадян на вандалів та мародерів після вбивства поліціянтом Джорджа Флойда.
Ці пояснення допомагають зрозуміти радянський тоталітаризм, від якого 70 років потерпала українська земля. Адже звичайні люди теж були опорою комуністичної системи. Їхніми руками була зроблена вся брудна робота. Сьогодні істориками докладається чимало зусиль, щоб краще познайомитися з безпосередніми виконавцями терору. З архівних матеріалів можна дізнатися біографічні відомості чекістів. Це були звичайні люди, які забивали своїх жертв залізними палицями, стріляли в потилицю, умертвляли паяльною лампою, знущалися з трупів жінок після розстрілу.
Сьогодні істориками докладається чимало зусиль, щоб краще познайомитися з безпосередніми виконавцями терору. З архівних матеріалів можна дізнатися біографічні відомості чекістів. Це були звичайні люди, які забивали своїх жертв залізними палицями, стріляли в потилицю, умертвляли паяльною лампою, знущалися з трупів жінок після розстрілу
Якби Ганна Арендт подивилася на фото Наума Турбовського – коменданта Дніпропетровська, який в часи великого терору власноруч розстріляв 2100 людей, вона б сказали так само: «Зло банальне». Інколи виникає сумнів у тому, хто більший маніяк: Сталін, який з кремлівського кабінету віддавав злочинні накази, чи рядовий чекіст, що вибив зуби вагітній жінці рукояткою пістолета на очах її малолітніх дітей за те, що вона приховувала місцеперебування свого чоловіка – класового ворога радянської влади. Цього куркуля здав чекістам сусід. Це трагічна історія моїх прадідуся і прабабусі.
Наум Турбовський. Енкаведист особисто стратив 2100 людей в Дніпропетровську. Фото: Радіо Свобода.
Класові вороги, політичні дисиденти, українські націоналісти, християни потерпали від цькувань насамперед найближчого оточення. Вони посміли мати власну думку, саме через це маса штампованих радянських людей їх ненавиділа. З них знущалися сусіди, однокласники, колеги. І ось раптово, після 1991-го лояльні до системи маленькі негідники зникли разом з партійцями, стукачами, агентами. Точніше не зникли, вдали, що нічого не відбулося. У них, як і в Ейхмана багато раціональних пояснень своєї поведінки.
Класові вороги, політичні дисиденти, українські націоналісти, християни потерпали від цькувань насамперед найближчого оточення. Вони посміли мати власну думку, саме через це маса штампованих радянських людей їх ненавиділа. З них знущалися сусіди, однокласники, колеги. І ось раптово, після 1991-го лояльні до системи маленькі негідники зникли разом з партійцями, стукачами, агентами.
Тому, нам ніколи не варто забувати, що звичайні люди – це опора режиму. Це особливо актуально в умовах війни з Росією. Адже в українському експертному середовищі поширена думка, що нинішня криза в стосунках між державами породжена хворобливими амбіціями В.Путіна. Тому, коли диктатора не стане, на Росію чекають ліберальні реформи й потепління у відносинах з Україною. Однак, це ілюзія. Історія спростовує оптимістичні очікування. Путін – це проєкція російської політичної культури. Його без проблем замінить інший авторитарний шовініст. Бо більшість звичайних росіян авторитарні шовіністи. І ця війна – це політичний прояв побутової ксенофобії.
Нам ніколи не варто забувати, що звичайні люди – це опора режиму.Путін – це проєкція російської політичної культури. Його без проблем замінить інший авторитарний шовініст.
Банальність зла проявляється не тільки при автократичних режимах. У ліберальних демократіях звичайні люди теж стають співучасниками великих злочинів. Особливо тоді, коли приймають за норму установлений суспільний порядок і панівні ідейні тренди. Той, хто вважає нормальним вбивство ненародженої чи евтаназію розумово неповноцінної дитини, нічим не відрізняється від нациста, що схвалював знищення євреїв.
Той, хто вважає нормальним вбивство ненародженої чи евтаназію розумово неповноцінної дитини, нічим не відрізняється від нациста, що схвалював знищення євреїв.
Він такий самий негідник, що прикриває свою гнилу суть ідеологічними лозунгами. Це тільки на перший погляд може здатися, що тоталітарні ідеології зникли. Фемінізм, гендеризм, інвайроменталізм, соціал-лібералізм теж мають недооцінену людиноненависницьку суть. Абортарії – це сучасний Освенцим і ГУЛАГ. Більшість з нас – активні чи пасивні співучасники цього злочину: і ті, хто голосно схвалює, і хто пошепки засуджує. Припускаю, що багато німців глибоко в душі проклинало систему, але одиниці повстали проти неї подібно Д. Бонхефферу. Темні часи повторюються, як і раніше зло банальне. Та ми вперто цього не помічаємо.
Абортарії – це сучасний Освенцим і ГУЛАГ. Так батьки страчують власних дітей. Сьогодні – це нормально. Нацисти так само думали про євреїв.
Натомість, переглядаючи фільми про ті темні часи, ми асоціюємо себе з добрими персонажами, які рятують єврейських дітей і закладають вибухівку під стіл Гітлеру. Звірства нацистів викликають почуття праведного гніву. Ми не приміряємо на себе образ зла. Не уявляємо себе на місці охоронця Освенциму. А Ганна Арендт саме це пропонує зробити.
Переглядаючи фільми про ті темні часи, ми асоціюємо себе з добрими персонажами, які рятують єврейських дітей і закладають вибухівку під стіл Гітлеру. Звірства нацистів викликають почуття праведного гніву. Ми не приміряємо на себе образ зла. Не уявляємо себе на місці охоронця Освенциму. А Ганна Арендт саме це пропонує зробити.
Бо добропорядний німецький бюргер у 1933-му також не міг уявити, що через 10 років труїтиме в’язнів у смугастій піжамі. Банальність зла стосується не тільки епохи тоталітаризму. Зло завжди поряд і в нас. І якщо сьогодні не розібратися з ним, то вже завтра воно накоїть чимало лиха. Перший крок – це визнати свою власну схильність до зла. Джордан Пітерсон пропонує познайомитися зі своїм монстром. Християнство – усвідомити свою гріховність. В сутності це одне і теж. Другий крок – усвідомити власну відповідальність за свій вклад у несправедливу систему та прийняти рішення більше не бути її частиною.
Інший варіант – це жити в ілюзії власної порядності. Бачити скалку в оці сусіда, не помічаючи колоди у власному. Та все одно скрутні обставини вичавлять на зовні злобу. Саме так сталося з жителями Нових Санджар, які розпинали корупціонерів в сюжетах ТСН, але не зчулися, як самі стали сумнозвісними героями телевізійних новин. Метаморфоза, яка сталася з багатьма українцями в умовах пандемії – це і є банальність зла. Показовою є історія чернівчанина, який одним із перших захворів на Covid-19, а сусіди погрожували спалити йому авто і влаштовували мітинги під під’їздом. Цей хлопець одужав і знову зустрівся зі своїми сусідами, які пояснювали свою поведінку, типу «та я не знаю, шо на мене найшло». В 1945 нацисти використовували подібні відмазки. В умовах нинішньої кризи дивних метаморфоз з хорошими людьми ставатиме дедалі більше.
І на останок, ледь не забув, обрання В. Зеленського – це теж про «банальність зла», коли інфантильна більшість боготворить, а через рік розпинає свого аватара. Маса 73-х вже зовсім скоро остаточно розсіється і важко буде знайти персонально тих, хто підвів країну до краю прірви. Натовп ніколи не відповідає за свої вчинки.
