Антиутопії наяву: як автори-фантасти передбачили майбутнє

26 березня 2020 р. \ оновлено 22 лютого

Ще в далекому XVI столітті, коли Томас Мор написав свою “Утопію” людям було цікаво поглянути на ілюзорний вигаданий світ. Проте не завжди ця вигадка мала обриси ідеального суспільства, що породило появу такого жанру як антиутопія. В минулому столітті багато авторів взялися створювати свої “паралельні реальності” з дивними суспільними нормами і жахливими режимами.

Це дивовижно, але три популярні антиутопії ХХ століття мають набагато більше спільного із сьогоденням, ніж цього хотілося. Тому пропонуємо розглянути, що з описаного в романах, ми бачимо втіленим в життя в ХХІ столітті.

Почнемо з найдавнішої – “Прекрасний новий світ” Олдокса Хакслі. Роман, опублікований ще 1932 року, із просто фантастичною точністю описує моральний занепад і деградацію, які можна спостерігати за останні років п’ятдесят.

Хакслі описує світ, в якому не існує традиційних етичних і моральних норм. Це доведене до максимуму суспільство споживацтва, де “нормальним” способом життя вважається догоджання своїм пристрастям і бажанням, навіть не замислюючись над жодними сенсами чи змістом життя. Стабільність такого суспільства забезпечується явним поділом людей на касти, відповідно до їх розумових здібностей (які штучно обмежують ще на ембріональному етапі розвитку за допомогою спирту).

Роман Олдокса Хакслі не лише демонструє тотальне розкладання всіх можливих норм, але й слугує наочною демонстрацією перевертання з ніг на голову розуміння добра і зла. В цьому світі народження дитини природним чином вважається збоченням і просто дикунством. Слова “мама” і “тато” стали вульгарними, а виховання дітей у сім’ї вже давно стало вважатися відхиленням і просто збоченням.

Через головних героїв (Ленайла, Джон, Бернард) розкривається не стільки сюжет і цікава історія, скільки сам світ та численні межі, які описане суспільство давно перейшло. Та й сама назва роману дещо саркастично підводить читача до думки про божевілля, яке чекає на світ із технічним прогресом і без моральних фундаментів.

Добре, коли цей “прекрасний” світ залишається на папері, але хіба ми не рухаємося в цьому ж напрямку? За кілька десятиліть світогляд людей зазнав таких деформацій, які важко уявити, які передбачити міг лише письменник-фантаст.

Найперше, це стосується моралі та сфери відносин. Світ 2020-го не далеко відійшов від описаного “Прекрасного нового світу”. Відносини без зобов’язань, зведені просто до тваринного потягу, руйнування інституту сім’ї, підміна понять і деформація традиційних інституцій.

Років 20 тому дошлюбна чистота вже була рідкістю, але сьогодні цнотливість і дотримання християнських норм моралі трактується як відхилення чи навіть “фанатизм”. Те ж стосується і народження дітей. Звичайно, держава не вирощує майбутніх громадян штучно в промислових масштабах, але в повноцінних сім’ях діти народжуються все рідше і рідше. Вже сьогодні “народження з пробірки” є звичною справою та й саме сприйняття материнства й батьківства суттєво деформувалося, а родинні зв’язки перестали бути опорою для людей.

Окремо слід згадати досить важливу сферу життя, описаного в романі,- наркотики. Наркотична “сома” в цьому світі стала рішенням більшості проблем людей. Вони просто тікають від власних переживань і тривог в ілюзорний світ, в ньому доживають останні роки життя і навіть помирають.

Нічого не нагадує? Щороку(!) все більше держав легалізовують наркотики (зокрема, для “рекреаційного” вживання). Сьогодні важко когось здивувати фактом вживання так званих “легких наркотиків”, в яких частина молоді знаходять веселий відпочинок. З наркотичною “сомою” можна порівняти і занурення у віртуальний світ, що вже не є фантастикою. Чимало людей знаходять в мережі “справжнє життя”, називаючи реальний світ нецікавим.

Як бачимо, роман майже сторічної давнини досить точно описує наше сьогодення. Хто б міг подумати в 1930-х, що майбутнє дійсно стане подобою “Прекрасного нового світу”…

Наступна антиутопія – роман американського фантаста Рея Бредбері “451 градус за Фаренгейтом”. Твір, виданий ще 1953 року, здобув чималу популярність як в американського, так і в світового читача.

Автор описує дещо подібну до Хакслі картину (світ, де культура споживання дійшла свого максимуму), але робить акцент на контенті і його формах, які споживають люди.

Сюжет твору розгортається у тоталітарній державі, що просякнута примітивізмом і культурою споживацтва. Там ніхто не цікавиться політикою, високою культурою, історією, питаннями сенсу життя чи взагалі власного існування. Поняття здорових відносин просто не існує. Люди абсолютно егоїстичні з повною апатією до життя, які проводять майже весь час за переглядом примітивних телепередач. В їх будинках багато екранів розміром зі стіну, де постійно демонструються безкінечні серіали й розважальні шоу.

Там люди не читають нічого складнішого за примітивні журнали й рекламу, а книги взагалі заборонені законом, бо розум людини, що читає, надто складний і неконтрольований. У зв’язку з цим, всі “порушники” (хто читає і зберігає книги) караються спеціальними державними органами (пожежними), а книги разом з будинками спалюють.

Одним із таких “пожежних” є головний герой Ґай Монтеґ. Він відповідально виконує свою роботу, доки не знайомиться із 17-річною дівчиною Кларисою, яка відкриває йому інший погляд на світ та заохочує до читання книг. Врешті решт, він втрачає роботу і за читання книг стає переслідуваним законом, але знайомиться із однодумцями, що мають на меті зберегти культурний спадок людства, відродити книгодрукування та повернути людей до критичного мислення.

Протягом усього твору головний герой намагається розібратися в причинах всього, що відбувається з оточуючими людьми. До речі, не випадково в романі кілька разів фігурує Біблія, що досить символічно, враховуючи її глибину та унікальність серед інших книг.

Сучасний популярний контент що на телебаченні, що в інтернеті не вирізняється особливо глибоким змістом чи хоч якоюсь користю. Телеканали пропонують маси одноманітних шоу, покликаних витягнути на поверхню найбридкіші сторони життя людей (алкоголізм, зради, розгульний спосіб життя, деградацію на всіх рівнях). Такий контент з одного боку нормалізує і робить звичними найганебніші суспільні девіації і, одночасно, вселяє оманливу думку глядачам про свою зверхність над тими, хто зображений на екрані.

Форма, в якій передаються сюжети також чи не щоразу посилається на примітивні і навіть інстинктивні потреби глядача. Сексуальні сцени і насильство на екрані стали буденністю, а нові й нові шоу ніби змагаються між собою за більшу епатажність та руйнування меж дозволеного.

Хоча сьогодні чимало молоді скептично ставляться до ТВ-продукту, мовляв він залишиться в минулому, проте рейтинги телеканалів все ще тримаються на досить високому рівні і той же самий контент щодня молодь дивиться якщо не на ТВ, то в інтернеті, а культура в мережі не відійшла далеко. В середньому люди проводять щодня в інтернеті понад 6 годин, а чимало і ще більше.

Безмежні обсяги легкого переважно візуального контенту розбещують глядачів, роблять їх нездібними освоїти матеріал, що потребує аналізу. Люди так звикли до готової короткої інформації, що великі тексти стають непотрібними як на папері, так і в мережі. Чи є в когось ілюзії, що таке суспільство здатне породити відповідальні політичні еліти?

Що ж до політики, то третя антиутопія якраз про державний лад і тоталітаризм, який ніби й залишився в минулому, але його образ знову вже видніється на обрії. Мова йде про чи не найвідомішу книгу даного жанру – “1984” Джорджа Оруела. Автора постійно цитують в контексті критики тоталітаризму і нагляду над громадянами, бо роботи Оруела дійсно слугують чудовою алюзією на радянський і загалом тоталітарний державний лад.

Події в романі відбуваються в альтернативній версії другої половини ХХ століття, де світ поділений між трьома наддержавами, які перебувають у стані війни: Євразією, Остазією та Океанією. В останній вже багато років існує режим англійського соціалізму на чолі з Великим Братом.

Сюжет розгортається довкола чоловіка на ім’я Вінстон Сміт, який працює в Міністерстві правди Океанії, але насправді має чимало сумнівів і огиди до державної системи. Йому доводиться жити із фактично розділеною свідомістю: щиро ненавидіти режим і одночасно захищати його та вибілювати. Врешті-решт, подвійне життя приводить його прямісінько в руки “поліції думок”. Під тортурами його зламують: в головного героя остаточно деформується сприйняття держави, зникає бажання до опору, а правління партії і Великого Брата видаються закономірними та прийнятними.

Цей роман – справжня енциклопедія прийомів і методів, які використовують тоталітарні режими для тримання народу в покорі. Коли “1984” тільки вийшов, то всім було зрозуміло, що автор взяв за основу ні що інше, як Радянський Союз.

Найперше, слід виділити поняття “думкозлочину” – криміналізовані сумніви щодо сказаного і зробленого очільниками системи. В романі це був найтяжчий злочин, що карався смертю. Оруел дуже точно описує класичний для тоталітарних систем прийом криміналізації не дії, а власного ставлення і позиції щодо якихось питань, а це повністю суперечить свободі совісті.

Деякі поняття описаної політичної реальності вже сьогодні можна спостерігати як поширені явища нашого буття. Аналізуючи “1984” не можна оминути новомову, з якою вже чимало років доводиться стикатися і нам. Під цим терміном криється спроба приборкати свободу слова, замінивши значення та обмежити вживання деяких слів і виразів. Новомова у “19842 формувалася, найперше, шляхом спрощення і обмеження словникового запасу.

У світі, створеному Оруелом, мовні обмеження мали на меті витіснення й забуття слів, якими може виражатися незгода з лінією Старшого Брата. В нашому світі цензура політкоректності має подібну мету: замінити звичні слова на ті, що будуть відповідати емоційному забарвленню, згідно з лівою повісткою дня. Таким чином, нейтральне політологічне поняття “консерватор” швидко перетворюється в радикальне “ультраправий”, а негативно забарвлені слова “гомосексуаліст” чи “содоміт” замінюються на більш нейтрально-позитивне “гомосексуал”.

В оруелівській антиутопії основним способом контролю партійців був телекран, що дозволяв владі передавати послання до людей і одночасно здійснювати над ними постійний нагляд. Хто тільки не говорив про нагляд Великого Брата… Цей образ так часто виринає, коли мова йде про контроль держави.

Однак можливість тотального стеження за громадянами не виглядає такою вже фантастикою. Самі лише тисячі камер, встановлених у наших містах, дають змогу відстежити практично будь-кого. А з появою епідемії коронавірусу можна на практиці спостерігати, як держава здатна відстежувати не лише наше пересування, а й усі контакти та зв’язки через мобільні телефони. А найгірше – громадяни самі радо надають державі ці повноваження, буцімто з турботою про нашу безпеку. Прикро визнавати, але сьогодення стає дійсно схожим на поєднання Океанії та “Прекрасного нового світу”.

Романи-антиутопії користуються чималою популярністю, бо через фантастичні сюжети автори розкривають проблеми, які мало хто помічає. Чи то розваги і культура споживання, чи тоталітарний похмурий режим – всюди прослідковується одна думка: ми втрачаємо реальну свободу. Люди можуть віддати її самі чи втратити під гнітом жорстких режимів, але результат один – ми перестаємо володіти власним життям. Безмежна фантазія авторів ХХ століття слугувала, скоріше, попередженням, а не керівництвом до дії, то чому ж світ повторює цей небезпечний досвід?