По-перше, відхід у нескінченність неможливий, оскільки передбачає проходження актуальної нескінченності, нездійсненність чого може бути обґрунтована. Проілюструємо це прикладом: неможливо дорахувати від 1 до ﬡ0, адже хоч би як далеко просунулися ми в лічбі, перед нами, як і раніше, залишатиметься нескінченна кількість нерозрахованих одиниць. Такий процес можна почати, але не можна завершити. Спроба ж порахувати від - ﬡ0 до 0 не може бути ні завершена (вона передбачає таку саму кількість операцій, що й лічба від 1 до ﬡ0), ні навіть розпочата, адже спроба досягти будь-якого від'ємного числа сама потребуватиме, як попередній етап, проходження нескінченності. Тим часом у разі послідовності per se (про неї див. нижче) транзитивний характер відношення порядку в послідовності передбачає залежність наступних членів від попередніх. А отже, така послідовність у точності схожа на рух від - ﬡ0 до 0. Через брак місця я не можу заглиблюватися в аналіз цієї аргументації, однак у філософії релігії вона є частиною того, що називають каламічним космологічним аргументом. Вважаючи його цілком переконливим, я відсилаю читача до відповідних джерел, де він знайде більш ґрунтовний його аналіз, ніж той, що може бути поданий тут (див. Craig & Smith 1993, а також Moreland 2004).
Якщо це так, то послідовність має бути скінченною, що передбачає існування її першого члена. Далі я сформулюю кілька необхідних умов, які мають виконуватися, якщо ми хочемо правильно вибрати перший член. А поки що я лише зауважу, що рішення перервати послідовність через те, що вона означає відхід у дурну нескінченність, зовсім не є довільним.
Перша проблема, що виникає у зв'язку з такого типу відходом у нескінченність, це, якщо можна так висловитися, його довжина - він передбачає проходження актуально нескінченної низки членів. Крім проходження актуальної нескінченності, такий відхід у нескінченність породжує ще одну проблему: ця нескінченність дурна за самою своєю природою. Щоб переконатися в цьому, задамося питанням: як нам слід розуміти тут визначення «погана»? Родерік Чісхолм пише:
Ми стикаємося з відходом у дурну нескінченність, коли намагаємося розв'язати задачу такого типу, що кожний крок, необхідний, щоб приступити до її виконання, вимагає попереднього кроку.
(Chisholm 1996, р. 53).
Наприклад, якщо прив'язати одну до іншої будь-які дві речі можна, лише з'єднавши їх мотузкою, то нам доведеться використати дві мотузки, щоб прив'язати ці дві речі до перших мотузок, що з'єднують, а потім використати додаткові мотузки, щоб прив'язати їх до цих подальших мотузок, і так далі. Згідно з Чісхолмом, це і є відхід у погану нескінченність, оскільки це завдання не може бути виконано.
Д.М. Армстронг стверджує, що коли редуктивний аналіз містить приховане посилання на ту саму річ, що зазнає аналізу, то виникає відхід у дурну нескінченність, оскільки такий аналіз зовсім не розв'язує проблему, а тільки відкладає її розв'язання (Armstrong 1978а, рр. 19-21). Ні найменшого руху вперед тут не відбувається. Це все одно, пише Армстронг, як якби для покриття своїх боргів людина без коштів нескінченно виписувала чеки з порожнього рахунку.
Міркування Чісхолма й Армстронга корисні для нас, і все ж незрівнянно тонше трактування відходу в нескінченність, у тому числі дурну, представили Тома Аквінський і Дунс Скот. Згідно з Томою Аквінським, відхід у дурну нескінченність - це послідовність per se, яка має дві ключові риси (див. Brown 1976): (1) це не просто список членів, але впорядкована їхня послідовність, і (2) відношення між членами ряду транзитивні. Якщо а стоїть у відношенні R до b, а b - у відношенні R до с, то а перебуває у відношенні R до с, і так далі. Згідно з Аквінатом, якщо не існує першого члена ряду, який просто володів би значущою властивістю сам по собі, то і жоден інший член ряду не буде володіти даною властивістю, оскільки кожний наступний член може «передати» цю властивість лише в тому разі, якщо раніше сам її отримає.
Розглянемо ланцюжок людей, які позичають один в одного друкарську машинку. Чи вважатимемо ми цей ланцюжок відходом у дурну нескінченність, залежатиме від нашого уявлення про правильний опис кожної сутності, що є ланкою цього ланцюжка. Уявімо, що а приходить до b по машинку і b задовольняє його прохання, заявляючи, що в нього є те, що потрібно а. Якщо ж у b запитають, звідки в нього друкарська машинка, яку він тепер готовий позичити, то він відповість, що позичив її в с, який, узявши її раніше в d, зміг дати її b. Як стверджується, кожну сутність - ланку цього ланцюжка - можна описати як «володаря друкарської машинки, здатного позичити її іншому». А отже, запевняють нас, така нескінченність не є дурною.
Але ж опис кожної особи, що фігурує тут, як «володаря друкарської машинки, здатного позичити її іншому» не можна вважати повним. Радше, кожен із них є «володарем друкарської машинки, який здатний позичити її іншому і який раніше сам мав запозичити її в іншої особи». У кожній ланці ланцюжка людина як особа, що «позичає», може бути такою тільки тому, що вона є також і такою, що «запозичила». Таким чином, з огляду на саму природу цього ряду, жоден його член не може бути адекватно описаний без посилання на попередній етап. А оскільки кожен член тут - це «той, хто позичає те, що сам же запозичив в іншого», то жоден із них ніколи друкарську машинку не отримає - якщо тільки послідовність не зупиниться на комусь із них, хто відрізняється від інших членів низки в тому плані, що він позичив друкарську машинку, яка в нього просто є і яку йому самому не потрібно було запозичувати в іншого.
Аналогічно, оскільки кінцеві свідомі істоти контингентні, то перш ніж така істота виявиться здатною передати іншій те, чим вона володіє (свідомість), їй необхідно буде пройти через попередній етап - самій отримати кінцеву свідомість. За словами Армстронга, у всіх членів цього ланцюжка виявляється одна й та сама проблематична властивість, а саме: кожен із них «позичає» ту саму свідомість, яку йому самому доводиться «запозичувати» в іншого. Або, в термінах Аквіната: члени послідовності як такі, що «передають свідомість», перебувають у транзитивному відношенні до інших ланок цього ланцюжка, а отже, без такого члена, який просто володіє свідомістю, не запозичуючи її в іншого, свідомість виявляється неможливою.
Нарешті, Дунс Скот запропонував детальний аналіз різних послідовностей, і деякі з них мають прямий стосунок до нашої теми (Cross 2005, рр. 17-28). Згідно з Дунсом Скотом, є два вельми несхожих види впорядкованих послідовностей, які передбачають відношення причинної або іншого роду залежності: істотно впорядкована послідовність, або послідовність per se, - і привхідним чином упорядкована послідовність, або послідовність per accidens. Перша є нерефлексивною (якби вона була рефлексивною, - пише Скот, - ми отримали б тут, що дещо є причиною себе самого, а це безглуздо), асиметричною (якби вона була симетричною, член послідовності виявився б і причиною, і наслідком одного й того самого члена послідовності) і, що найважливіше, транзитивною. У деяких істотно впорядкованих послідовностях попередній член справді є причиною того, що наступний член сам стає причиною чогось іншого: або а спричиняє в b наслідки, достатні для того, щоб b спричинив відповідний наслідок у с (а продукує b); або а змушує b ставати причиною с (а впливає на b). У різних типах ланцюжків залежності per se порядок залежності є (щонайменше) порядком умов необхідної залежності в напрямі від попередніх членів цього ланцюжка до наступних.
Із зазначених Дунсом Скотом істотно впорядкованих послідовностей три мають стосунок до нашого аналізу: вони пов'язані з існуванням, набуттям здатності до дії та застосуванням цієї здатності. Головний аргумент Дунса Скота проти нескінченності цих послідовностей побудований таким чином, щоб уникнути «помилки композиції» (якщо кожен член ряду є залежним, то ціле також має бути залежним). Сам же його аргумент полягає в такому: у кінцевому результаті, або в останньому члені ланцюжка, що ставить нас перед загадкою, пояснення якої ми шукаємо (існування, здатність бути причиною, свідомість), є щось таке, чого немає в усіх інших членах саме як істотно впорядкованих щодо один одного, і що потребує наявності першого члена: він (1) не є частиною цього ланцюжка і (2) просто сам собою володіє цією рисою кінцевого результату, не отримавши її звідкись ззовні.
Але чому ми повинні зупинятися на Богові, а не на якійсь одиничній кінцевій свідомій істоті? Наше рішення зупинитися саме на Богові не є довільним з такої причини. Вид послідовності, який ми зараз розглядаємо, такий, що у відношенні, важливому для впорядкування членів послідовності, точка зупинки має бути унікальною і відмінною від усіх інших. У випадку з друкарською машинкою цей значущий аспект можна описати так: кожен член не просто має друкарську машинку - він сам має запозичити її, перш ніж виявиться здатним комусь її позичити. Справжньою точкою зупинки тут буде «перводвигун», у якого друкарська машинка просто є, і якому не потрібно запозичувати її, перш ніж позичити комусь іншому. Тим часом кожна скінченна свідома істота контингентна у двох сенсах: стосовно свого існування і стосовно того, що в цій істоті актуалізовано свідомість. Ці типи контингентності позбавляють кінцеві свідомі істоти права претендувати на роль першодвигуна. Істинним Першодвигуном є Бог як істота, необхідна в обох зазначених сенсах.
Діалектичні міркування такого роду нерідко зустрічаються у філософії. У теорії дії прихильник СП (суб'єктної причини) починає з певних міркувань щодо людської діяльності та відповідальності, робить вибір на користь СП, після чого зіштовхується з проблемою: що робить суб'єкт, який діє, щоб здійснити дію? Бажаючи уникнути відходу в дурну нескінченність, прихильник СП робить висновок, що суб'єктна причина є першопричиною, першорушієм - сутністю, здатною спричинити деяку зміну таким чином, що для цього їй самій не доводиться перш за все змінюватись або зазнавати змін. У цьому сенсі суб'єктна причина є причиною особливого роду порівняно зі звичайними подієвими причинами: останні є і об'єктами, і суб'єктами зміни, і для них характерні пасивні схильності, тоді як вільна дія суб'єктів не може бути причиною, зумовленою, оскільки їм притаманна особливого роду здатність до дії.
В епістемології виявляється, що фундаментальні вірування (fondational beliefs) забезпечують обґрунтування нефундаментальним віруванням і при цьому не мають отримувати власне повне обґрунтування зі свого відношення з якимись іншими віруваннями. Так чи інакше, «фундаменталісти» (fondationalists) переривають епістемологічну послідовність за допомогою епістемологічного першоподвигуна, наприклад, самовиявної властивості, яка не є лише віруванням. Що стосується онтології, то суперечки про відношення і знаменита послідовність Бредлі приводять до думки, що відношення, як виявляється, здатні пов'язувати між собою члени відношень у такий спосіб, що їм самим не треба перебувати до цих членів у якомусь іншому відношенні. Ці відносини є невідносними співвідносниками.
Автор: Дж. П. Морленд, заслужений професор філософії (Talbot School of Theology)
Джерело: «Нова природна теологія», за редакцією Вільяма Крейґа і Джеймса Морленда, с. 394-397.
