Серія: Християнський вплив на українську політику
Безперечно, церква, як інститут, відділена від держави, проте ні держава, ні суспільство не можуть бути відмежованими від християнського впливу. Безглуздо заперечувати, чи ігнорувати той факт, що християнство кардинальним чином змінило людство. Усі сфери життя суспільства, зокрема політика, трансформувалися завдяки вченню Ісуса Христа. Христос змінив розуміння політики як такої: Його морально-етична система та вчинки кинули виклик її темній стороні. Було б наївністю стверджувати, що політика стала за своєю суттю християнською, втім відбулася помітна її гуманізація. Для прикладу, взяти хоча б один з базових принципів сучасної демократії – народовладдя. Саме Ісус заклав революційне на той час розуміння того, що не народ служить правителю, а правитель народу. Ісус був царем-слугою і наказав слідувати Його прикладу (Мтв. 20, 25-28). Цей принцип глибоко вкоренився в політичну культуру протестантського Заходу, тому слово «міністр» – одна з найвищих державних посад – означає «слуга». Це лише один з прикладів християнізації політики.
Можна однозначно стверджувати, що чим більше в національній культурі біблійної істини, тим прогресивніший політичний лад. Достатньо простого порівняння ісламського і християнського світу, щоб переконатись у цьому. Відмінність у політичних режимах, рівні політичних свобод, стабільності політичних інститутів очевидна. Так само очевидна різниця між православною Грецією, Румунією і протестантською Великою Британією, Скандинавськими країнами в ЄС. Це пояснюється тим, що юдео-християнські традиції принесли кращі плоди на протестантському ґрунті, ніж на православному чи католицькому.
Що ж стосується України, то порівнювати її з розвинутими західними демократіями не доречно. А ось на фоні нашого східного сусіда, ми виглядаємо не так вже й погано. Греко-католицька і православна церква внесли чимало конструктиву в українські націотворчі і державотворчі процеси. Цього не скажеш про російське православ’я, яке завжди було інструментом в руках держави, неспроможне на гостру пророчу критику імперської політики.
Зробімо невеликий екскурс в історію української політичної думки, щоб переконатися в тому, що державні і церковні діячі різних епох зробили чималий внесок у покращення морального клімату політики і розбудову української державності.
Українське Середньовіччя
Почнемо з українського Середньовіччя. Ярослав Мудрий, правління якого знаменувало найбільший розквіт Київської Русі, дає настанову своїм синам, намагаючись попередити внутрішній розбрат: “Якщо будете жити в любові між собою, Бог буде у вас…”. Його сучасник Іларіон, майбутній митрополит Київської Русі, у період між 1037 та 1050 роками написав «Слово про закон і благодать», у якому встановлює взаємозв’язок між законом та істиною та покладає надії на Бога у справі розбудови руської державності. Видатною пам’яткою цього періоду є також «Повчання дітям» Володимира Мономаха, морально-етичне вчення, що ґрунтується на християнських істинах. Великий князь київський вчить своїх дітей бути розумними правителями та моральними, освіченими людьми.
XVI століття
У XVI столітті українські землі входили до складу Речі Посполитої, яка не дуже рахувалася з їх національними і релігійними особливостями. Тому серед багатьох прошарків суспільства наростало невдоволення і опозиція. Зокрема духівництво, на чолі з митрополитом Йовом Борецьким, гуртує українців для опору. Він пише полемічні твори, серед них важливе місце займає «Протестація» (співавтор), у якій доводить, що українці мають історичні права на вітчизну й церкву. Велика увага приділяється козацтву, яке позиціонується як спадкоємець Русі і захисник віри. Йов Борецький був наставником для Петра Могили, теж видатного митрополита, який чимало зробив для збереження української ідентичності. У його працях, крім релігійних тем, чимало роздумів про політику. П. Могила звертав увагу, що влада дається від Бога, перед яким вона й підзвітна. Якщо спробувати підсумувати зміст політичного послання митрополита, то можна перелічити наступні тези: єдність права і моралі, верховенство закону, неприпустимість втручання держави у справи церкви.
Сучасник згаданих вище митрополитів, польський філософ українського походження Станіслав Оріховський, був одним з найбільш прогресивних мислителів свого часу. Він пише політичний трактат «Напучування польському королеві Сигізмунду Августу», доводячи, що король обмежений законом, і закон вище короля, а також піднімає ще ряд гострих питань прогресивного політичного дискурсу. Йому належить цитата, співзвучна зі словами Ісуса Христа в Мтв.20, 25-28: «Король вибирається для держави, а не держава задля короля існує».
XVIII століття
Усім, хто вивчав українську історію відомо про Конституцію Гетьмана Пилипа Орлика 1710 року, названою однією з перших європейських конституцій Нового часу. Але не всі знають про християнське наповнення цього документу. Так от, дуже цікаву інтерпретацію історії України можна знайти в її Преамбулі: «В ім’я Отця і Сина і Святого Духа, Бога в Трійці Святій славімого. Нехай залишиться на вікопомну славу і пам’ятку Війська Запорізького і всього народу малоросійського. Дивний і незбагненний у долях своїх Бог, милосердний у довготерпінні, справедливий у покаранні, як завжди від початку світу, на праведному мірилі правосуддя свого – одні держави і народи возвеличує, а інші за гріхи і беззаконня – упокорює, одні поневолює, інші – звільняє, одні підвищує, інші – понижує. Так і стародавній хоробрий козацький народ, що раніше називався козарським, спочатку був піднесений славою безсмертною, розлогими володіннями та лицарськими відвагами… Згодом той самий праведний Суддя – Бог за неправди та беззаконня, що збільшувалися, численними карами покарав той народ козацький, понизив, упокорив і звергнув, а наостанок зброєю держави Польської через польських королів …уярмив.»
Сучасник Пилипа Орлика філософ Григорій Сковорода збагатив українську політичну думку християнським розумінням природи людини, її цінності, самопізнання, рівності і свободи.
XIX століття
Радянська пропаганда ліпила з Тараса Шевченка поета-атеїста, але він був глибоко віруючою людиною, хоча й дозволяв собі неприпустиму, як для XIX століття, критику церкви і сміливі суперечки з Господом. Найцікавішими, з точки зору християнської спадщини великого поета, є «Давидові псалми». Тарас Шевченко переспівує 10 біблійних псалмів, зокрема, і 81 Псалом:
Вдові убогій поможіте,
Не осудіте сироти,
І виведіть із тісноти
На волю тихих, заступіте
Од рук неситих. Не хотять
Познать, розбити тьму…
Повторюючи за Давидом, Тарас Шевченко засуджує утиски, неправду, грабунок з боку владних і багатих. У нашій корумпованій дійсності подібна християнська критика, яка пронизує всю творчість Кобзаря, повинна лунати дуже голосно. Втім її майже не чутно. В інших творах Тарас Шевченко викриває противне Богу рабське мислення, національні комплекси і російське самодержавство.
М. Костомаров у своїй праці «Закон Божий. Книга буття українського народу» звертається до Біблії, щоб довести, що всяка влада походить від Бога й не може бути абсолютною, самодержавною. Він вбачає за свободолюбністю українського народу провидіння Боже. Трактат також містить цілу низку прогресивних положень, зокрема про парламентаризм, необхідність ліквідації кріпосного права і національних утисків.
XX століття
Ідеолог українського консерватизму В’ячеслав Липинський аналізує причини поразки Української Революції 1917-1921 років крізь призму християнського світогляду. Він вказує на українські національні вади і антихристиянський характер багатьох панівний в той час ідей. Ось фрагмент з його праці «Листи до братів-хліборобів», у якій він звертається до української політичної еліти, пропонуючи правильний курс державотворення:
«Реліґія християнська, що з руїн Римської Імперії і з взаємно себе поїдаючої Европи, витворила нову культуру і нові держави, здатна ще й нашу Україну відродити та з руїни большовицької Державу Українську сотворити. Убережіть їх (ред. український народ) від найбільшої спокуси сучасності! — збунтованої проти Бога гордости людського розуму — і покажіть їм своїм прикладом, що здобута в покорі і молитві Божа благодать швидче врятує кожного з них від мук, а цілу Україну від руїни, ніж найраціоналістичніща теорія про неминучий поступ і щастя без Бога.»
Андрей Шептицький, митрополит УГКЦ, відіграв функцію духівника і беззаперечного морального авторитету для українського народу. Він був виразником національних прагнень українців, водночас, намагався попередити патріотичний рух від шовіністичних крайнощів і надати йому християнського змісту. У своїй праці «Як будувати рідну хату?», митрополит звертає увагу своїх співвітчизників на необхідність повернення до простих біблійних істин, які мають потенціал стати фундаментом «української державної хати».
Якщо нам здається, що спадщина даних мислителів нічого нового нам не відкриває, то тільки тому, що протягом століть, завдяки їхнім старанням, християнська ідея просочувалася в український ґрунт. Через те, для сучасної людини ці істини є очевидними, але не завжди так було. Не завжди панувала аксіома про верховенство закону чи обмежену владу. Сьогодні потрібно наново осмислити все раніше сказане, адаптувати до реалій сьогодення і поглибити новим, ще більш змістовним християнським розумінням політичних процесів в українському контексті. А якщо ні, то святе місце пустим не буває. Будуть інші інтерпретації, на кшталт макіавеллізму, марксизму чи ніцшеанства. Україна вже сповна відчула на собі дію цих фальшивих ідей.
