Злочинці шукають виправдання на суді, а військові злочинці захищаються стандартною фразою «я лише виконував наказ». Вже розпочалися судові процеси над росіянами, які вчиняли злочини після російського вторгнення 24 лютого. 18 травня в ході першого з таких засідань в Києві розглядалася справа про вбивство цивільного жителя Сумської області 62-річного Олександра Шеліпова військовослужбовцем рф Вадимом Шишимаріним.
Прокурор вимагає для обвинуваченого довічне позбавлення волі, з ним погоджується і вдова загиблого. Росіянин визнав свою вину та заявив, що дуже нервував, коли стріляв у цивільного чоловіка й не хотів його вбивати, але «так сталося». На суді адвокат російського військового Віктор Овсянніков намагався виправдати свого клієнта вже рядовою фразою про виконання наказу: «Я вважаю, що Шишимарін невинуватий в скоєнні того злочину, який йому інкримінують… Він виконав наказ, хоч і злочинний наказ. І він вбив цивільну людину».
Це виправдовування так часто звучало в судових залах та й самі солдати виправдовують себе приналежністю до системи. Чи може бути послух командирам у виконанні злочинного наказу виправданням? Відповідь очевидна — ні і трибунали минулих років це підтверджують.
Женевська конвенція та інші міжнародні акти, що регулюють правила ведення війни, забороняють насилля та вбивство цивільних, але російська сторона має особливу роль в цій війні. Для росії порушення міжнародних норм, конвенцій і базових прав людини — не лише норма, але спосіб демонстрації сили, самовираження через безкарність. Не було трибуналів над злочинцями Чеченських війн, російських інтервенцій в Грузію та Сирію, не знає історія і публічного засудження радянських військових злочинців.
Кожна війна — це випробування для моралі. Звичайні, на перший погляд, люди можуть робити жахливі речі, а нерідко, виконуючи наказ, вони навіть втрачають людське обличчя. Рядові прислужники тоталітарних режимів рано чи пізно стають перед вибором вчинити за наказом чи вчинити по правді. Це давня дилема, так яскраво описана письменником «розстріляного відродження» Миколою Хвильовим у новелі «Я (Романтика)».
Суд над Вадимом Шишимаріним — лише перший епізод. Попереду ще сотні й тисячі справ про вбивства цивільних, обстріли житлових кварталів, катування і зґвалтування. Ще не один раз почуємо, що російські солдати «просто виконували наказ» так само як «ми їхали на навчання», ще не один раз почуємо їх каяття, але найголовніше, щоб кожен військовий злочин мав справедливий вирок, згідно з нормами міжнародного права, щоб публічно і демонстративно були засуджені безчестя і варварство, яке нині вчиняють росіяни.
