1 липня в Китаї відбулися масові демонстрації та святкування з приводу 100-ліття Комуністичної партії. 72 роки тому вона стала правлячою в Китаї, а нині переживає новий підйом та посилення режиму.
Святкування 1 липня зібрали мільйони тисяч жителів Пекіна та інших міст. Протягом усього ювілейного тижня китайці матимуть змогу долучитися до «комуністичного паломництва» місцями, важливими для історії партії, а частина кіносеансів будуть обов’язково заповнені пропагандистськими стрічками.
На урочистостях 1 липня виступив лідер КНР Сі Цзіньпін. Він говорив про побудову «нового світу» та опір Китаю у протистоянні із Заходом. Також він оголосив наміри ще більше об’єднати китайців довкола єдиної ідеї та культури та забезпечити абсолютну єдність всередині партії. У своїй промові Сі сказав, що радянські комуністи втратили контроль, «тому що кожен міг говорити і робити те, що хотів». Далі додав, що нічого подібного в Китаї бачити не бажає.
«Без Комуністичної партії не було б нового Китаю»,– заявив Сі Цзіньпін, і з цим важко не погодитися. Цей новий Китай загубив мільйони людей і цей же новий Китай нині демонструє такі ж нові високо технологізовані форми контролю над населенням.
Офіційне послання до 100-річчя Компартії включає тези про буцімто неможливість незалежності Китаю без комуністів (так, ніби й не існувало Гоміндану та всього капіталістичного крила борців за незалежність). Хоча весь тиждень китайці будуть згадувати історію останнього століття, однак вся публічна інформація про КПК представлена виключно в позитивному світлі (як партія, якій нібито всі китайці мають завдячувати всім, що мають).
Вибірковість історичних фактів поєднується із традиційними китайськими штампами про велику боротьбу з імперіалізмом і забезпечення справедливості. За всім цим пафосом ніхто не згадує громадянські війни, терор і репресії та політику невігласів, які вартували понад сотню мільйонів (!) життів.
Наступного року КПК проведе свій 20-й Національний з’їзд партії, на якому прогнозується продовження терміну правлінні Сі, який вже керує партією два терміни. За цих умов доля автономних регіонів Китаю (Макао і більшою мірою Гонконгу) залишається песимістичною. Їх капіталістична система все ще обмежена в часі, а на залишки демократичного ладу все ще здійснюється шалений тиск. Войовнича риторика Сі Цзіньпіна не віщує нічого доброго і для Тайваню, чиє існування забезпечується виключно заступництвом Заходу.
Якщо враховувати комуністів при владі, великі геополітичні амбіції та зовсім не дружні заяви лідера КПК, то бачимо намагання мобілізувати суспільне невдоволення Заходом. Це потенційно небезпечна ситуація, адже ЄС та чинна американська адміністрація не проводять жорстку політику щодо Китаю, а останній утримує дуже потужні позиції у найвпливовіших міжнародних організаціях. Європейська критика КНР не виходить далі заяв і декларацій, а економічна співпраця лише поглиблюється.
Комунізм не засуджений як нацизм, а тому знову і знову червоні продовжують претендувати на світове лідерство. Враховуючи нинішній стан ЄС (коли цинічні східні агресори все ще залишаються партнерами) та політичні тренди Заходу, які не сприяють виживанню цивілізації, можлива конфронтація із Китаєм може закінчитися великою катастрофою і втратою світового лідерства.
