Пов’язана з коронавірусом криза може мати діаметрально протилежні наслідки

Без перебільшення, Ваші книги користуються популярністю в українському правому середовищі. Що спонукало їх писати?

Передусім, я пишу те, що мені самому було б цікаво почитати, але його ще немає. Ідеї книжок виникають по-різному. Та в усякому разі вони постають із того, що вже тривалий час крутиться в голові, із тих проблем, над якими я часто міркую, із пошуку відповідей на питання, які мене турбують. У певному сенсі я пишу насамперед для самого себе, аби розібратися в деякій проблемі.

Написання об’ємного тексту – це дієвий спосіб систематизувати свої знання і переконання, перевірити свій спосіб мислення. Бо коли ми просто говоримо або пишемо допис у соцмережі чи навіть якусь статтю чи замітку, ми можемо перебувати на певній емоційній хвилі, бути під враженням того чи іншого факту. Нами може керувати ідея, яка через збіг обставин набрала особливої ваги. Мине кілька днів, тиждень або місяць, і наш кут зору дещо зміниться. Написання об’ємного тексту допомагає боротися з цією недосконалістю людського розуму. Адже необхідно слідкувати, аби те, що написано на початку тексту, не суперечило тому, про що йдеться посередині або наприкінці. Якщо суперечності наявні, то це означає або те, що якась із тез хибна в принципі, або що потрібно здійснити певне нюансування, врахувати низку “але”.

Системність, яка властива роботі над книжкою, дуже корисна у випадку, якщо виникає бажання взяти участь у дискусії. Вони дуже часто бувають неплідними через надмірну емоційність і, зрештою, через те, що мислення сучасних людей стало занадто фрагментованим. Особливо це стосується дискусій у соцмережах.

Натомість, написання книжки дозволяє відійти від полемічного запалу, поглянути на проблему холодним розумом, добре обдумати аргументи і лише після цього всього виносити своє бачення у публічний простір.

У книгах Ви приділяєте чимало уваги національним та релігійним аспектам. Як, на Вашу думку, вони поєднуються?

Якщо відповідати на Ваше питання максимально коротко і практично, обмежуся кількома тезами. Людям властиво існувати в межах певних історичних спільнот, збудованих у тому числі за етнічним принципом. Християнин має вбачати у цьому виразну Божу волю. Відтак християнин має обов’язки стосовно спільноти, у якій йому доводиться існувати в цьому житті. Змістом релігії передусім є зв’язок людини з Богом. Ціль релігії – привести людину до її Небесної Батьківщини. Але в той же час, релігія облагороджує наші земні соціальні відносини, в тому числі ті, які стосується політичного життя. Церква не повинна перетворюватися на якийсь клуб політичних агітаторів. Одначе вона повинна плекати серед своїх вірних високі етичні вартості, тим самим навчаючи їх бути хорошими громадянами, знаходити баланс між приватними та суспільними інтересами, знати, що таке порядок, обов’язок, жертовність. Народ і батьківщина – це реалії нашого земного існування. Їх варто цінувати, але недопустимо перетворювати їх на божків для поклоніння.

Як формувався Ваш світогляд?

Я пройшов тривалу світоглядну й інтелектуальну еволюцію. Потяг до релігії і до того, що потім, так би мовити, заокруглилося в націоналізм, я відчував із дитячих років, із 7-8 років. Це не було впливом сімейного виховання. Моя сім’я була звичайною сім’єю сільської місцевості Полтавщини. Релігійно байдужою чи, максимум, номінально православною. У політичній площині спостерігалася та ж сама ситуація. Єдине пояснення, яке я можу дати цим своїм дитячим зацікавленням, – це особлива Божа воля.

Десь у віці 14 років мої інтереси знайшли задоволення в ідеологічній моделі, яку можна назвати класичним бандерівським націоналізмом. Ідеться про модель, основи якої були закладені у повоєнний час у середовищі емігрантів-членів бандерівської фракції ОУН. Для цього дискурсу є притаманними виразні християнські акценти, опора на пізні твори Дмитра Донцова, різка критика демоліберальних ідей. Уже за часів незалежності цей дискурс поповнився характерним сприйняттям сучасних культурних і політичних тенденцій. Кілька публіцистів внесли в нього нові традиціоналістичні наголоси.

Певний час мені вистачало цього дискурсу, і я, користуючись своїми скромними інтелектуальними ресурсами, працював над його поглибленням і захистом з боку альтернативних, що існували в націоналістичному середовищі. Та вже у віці 22-23 років у моєму світогляді почала назрівати криза. З одного боку я відчував потребу у більш фундаментальних консервативних засадах, а з іншого – усвідомлював, що ці засади конфліктують із засадами націоналізму як такого. Паралельно відбувалося розширення інтелектуальних горизонтів та й просто психологічне дорослішання. Декілька років поспіль я намагався примирити націоналізм та більш фундаментальні принципи. Але врешті-решт ці спроби лишилися позаду. Я взагалі перестав ідентифікувати себе з націоналізмом і бавитися в “ізми”. Така ідентифікація виправдана у 16 чи 18 років, але не в 25 і не в 30. Особливо для людини з філософсько-критичним способом мислення.

Позбувшись від впливу «ізмів», на що стали спиратися?

Звільнившись від ваги ідеологічних авторитетів, я просто почав дивитися на питання, які мене турбували, з точки зору здорової академічності, зокрема враховуючи ті твердження, які для сучасної науки є загальноприйнятими. Подобається це самим націоналістам чи ні, але модерна нація є продуктом Просвітництва.

Націоналізм, так би мовити, є родичем лібералізму та марксизму. Процеси націєтворення були процесами руйнування традиційного християнського суспільства. Подібно до інших ідеологій націоналізм має ознаки світської релігії, здатної витісняти християнство, паразитувати на його символах і так далі. Чого лише варта так звана “Молитва українського націоналіста”! При цьому, вийшовши з однієї з лібералізмом та марксизмом колиски, націоналізм, по-перше, увібрав у себе різноманіття етнічних та історично-культурних реалій, тобто став виразником досить органічних речей. По-друге, з часом він почав набирати консервативних рис, перетворився на механізм протидії руйнівним процесам, із яких сам же народився.

Все це – не тема для коротенького інтерв’ю. Лаконічно я подаю огляд цієї проблематики у книжці про Міжмор’я. Але її адекватне розкриття потребує більшого простору.

Сьогодні Україна стоїть перед загрозою з боку Росії, яка розв’язала війну, а також піддається деструктивному впливу, атакам ліволібералів. Як християнська консервативна спільнота може протистояти таким різновекторним загрозам?

З одного боку – кожній загрозі в ряді випадків потрібно протистояти окремо. З іншого – все ж існує об’єктивна потреба подекуди підбирати спільний знаменник.

Насамперед тут варто відзначити необхідність руйнувати виплекану лібералами міфологію, нібито Росія є консервативною країною і в ній ледве не панує те, що вони називають християнським фундаменталізмом.

В межах такої міфології між консервативною Росією та ліберальним Заходом відбувається принципове протистояння. З цього слідує, по-перше, що консервативні цінності неприйнятні, бо вони панують у державі, з якою ми ворогуємо. Хоч це дуже сумнівна логіка: у Росії, наприклад, їдять за допомогою ложок і виделок, та це не привід їсти руками. По-друге, що Україна в усьому має наслідувати ліберальний Захід і бути слухняною його диктату.

Зрозуміло, що така міфологія надзвичайно відірвана від дійсності. Російський консерватизм бутафорний. Росія аж ніяк не відзначається релігійністю. Ні на рівні суспільства, ні на рівні державного життя. Попри те, що наше суспільство теж переживає неабияку духовну кризу, українці є більш релігійними, ніж росіяни. А що вже говорити про наших західних сусідів. Або про Біблійний пояс США. Те, що ліберали висміюють як “скрєпи”, на Заході легше зустріти, ніж у Росії. Фактично, ліберали мислять в руслі вульгарної російської пропаганди. Ця пропаганда породила узагальнений образ “Гейропи”, і ліберали залюбки користуються цим узагальненням, просто змінюючи знак “мінус” на “плюс”.

В Україні досить регулярно проходять заходи неомарксистського характеру, наприклад так звані “Жіночі Марші”. Як Ви оцінюєте шанси українських консервативних сил для практичного спротиву ліволібералам?

Публічні акції – це, звісно, дуже прикро, але проблема значно серйозніша. Зокрема, йдеться про все більше закріплення ідей сучасної форми лібералізму у законодавстві, включно з намаганнями криміналізувати дисидентство. Якими є шанси у протистоянні з цими речами?

Багато чого залежить від того, наскільки активними і здатними до системної праці будуть консервативні середовища.

Я можу виділити кілька рівнів, яким варто присвятити особливу увагу. По-перше, це те, що можна назвати інтелектуальним ядром. Йдеться про середовище, здатне пропонувати серйозну інтелектуальну продукцію, вагому в цьому протистоянні. По-друге, власна інформаційна інфраструктура, а також вміло підібрана мова, за допомогою якої має проводитися робота серед ширших мас населення. По-третє, вміння працювати у площині реальної політики. Протистояння публічним акціям наразі виглядає менш важливо. Хоч і тут потрібні неабиякі креативні зусилля.

У 2017 році вийшла книга “Апостольство меча”, в якій Ви, зокрема, піднімаєте тему проблеми пацифізму серед християн під час війни. Які, на вашу думку, причини його появи і що може змінити ситуацію?

Темі походження християнського пацифізму присвячено цілий розділ книжки, тож відповісти на Ваше питання якимось десятком речень навряд чи вдасться. Якщо коротко, поширення пацифізму – це один із елементів виродження християнства, наслідок засвоєння християнством тих віянь, які є продуктом та інструментом боговідступництва сучасної цивілізації. В Україні ситуація дещо змінилася на краще з огляду на сам факт війни. Але я не назвав би цю зміну докорінною. Так чи інакше, українське християнство залежить від світових тенденцій.

Ви також згадуєте християнську концепцію “справедливої війни”. Розкажіть про Ваше бачення ролі християн у війні на Сході і чи є вона достатньою?

Як я вже говорив, Церква не повинна ставати гуртком політичної агітації. Так само Церква не може бути безпосереднім суб’єктом війни. Безпосередня участь у війні чи сприяння перемозі якимось іншим способом – це світський обов’язок перед нашою земною батьківщиною. Церква повинна облагороджувати виконання цього обов’язку своїми членами. Це її основна функція у цій ситуації.

Щоправда, варто визнати, що українські Церкви відіграли важливу роль і на інституційному рівні. Тут варто згадати і про працю капеланів, і про величезну матеріальну підтримку фронту. З іншого боку, ті ж капелани не завжди діяли адекватним чином попри всі благі наміри. Одні не могли запропонувати воякам належні богословські відповіді на питання, які тих турбували. Інші – перетворювалися на якихось банальних політруків. Задля справедливості варто сказати, що таке перетворення у дечому було неминучим, бо капелану доводиться здійснювати своє служіння не лише серед практикуючих християн, але й серед людей, досить далеких від релігійного життя. Тому їм доводиться бути і психологам, і займатися патріотичною мотивацією бійців.

Сьогодні можна почути, що через епідемію коронавірусу світ уже не буде таким, як раніше. Як гадаєте, чи справді епідемія матиме серйозні наслідки?

На мою думку, ті, хто зараз малює якісь однозначно песимістичні або навпаки оптимістичні сценарії розвитку подій, обрали неправильну модель поведінки. Потрясіння, які ми сьогодні переживаємо, створюють ґрунт для розгортання діаметрально протилежних сценаріїв. Тобто зараз ми є свідками виникнення нових точок біфуркації, а не якоїсь однієї-єдиної лінії. Наприклад, нинішня криза завдала удару не лише по глобалізму, але й по глобалізації як такій. Наддержавні структури продемонстрували, що є менш здатними реагувати на кризу, ніж держави. Та в той же час еліти, які зорієнтовані на реалізацію глобалістського проекту, починають говорити, що з подібними глобальними кризами може впоратися лише глобальна влада.

Якщо обмежитися масштабами Євросоюзу, то нинішня криза може посприяти як його руйнуванню чи, принаймні, децентралізації, так і подальшому обмеженню суверенітету держав-членів і перетворенню ЄС на єдину федеративну державу.

Які саме наслідки вона може мати для християнства?

Для християнства нинішня криза теж може нести діаметрально протилежні наслідки. Людство пережило неабияке потрясіння. А це створює простір для навернення і для масштабного перегляду цінностей. Та в той же час ми можемо бачити, з якою легкістю під час карантину нагніталися антихристиянські настрої.

Гадаю, християн також не може не турбувати прецедент розширення можливості державної влади здійснювати стеження за власними громадянами. Цей прецедент свідчить про певні тиранічні тенденції. Я маю на увазі тиранію у традиційному, античному сенсі. Ще Арістотель відзначав, що властивою рисою тиранії є те, що піддані втрачають приватність і постійно перебувають під наглядом. З християнської точки зору ці тиранічні тенденції є неприйнятними самі по собі. Але для християн згаданий прецедент має ще й особливе значення. Чи не є ми свідками розвитку тих технологій, які будуть використані для переслідування Церкви? Втім, абсолютизувати цей сценарій не варто. Не виключено, що згаданий прецедент породить серйозну дискусію щодо розумних меж втручання держави у наше життя.