Війна та мир по-українськи — інтерв’ю з капеланом Анатолієм Кушнірчуком

На самому початку війни українці так боялися появи жорстокості в суспільстві, поділу на «своїх» і «чужих», самого слова «ворог». Як «любити ворога» в умовах війни?

Ми вже добре знаємо особу ворога. Це Росія. Я не думаю, що ми повинні любити того, хто порушив територіальну цілісність нашої країни. В Писанні не про це. Воно говорить, що в будинку повинен бути сильний зі зброєю, щоб захищати свою власність від зазіхань, зокрема, і від сильнішого. Коли ворог на своїй території провокує нас, говорить про Україну систематичну неправду, то нехай собі, терпимо його таким, яким він є: злим і підступним. Але на нашій території він підлягає знищенню.

Ми вже добре знаємо особу ворога. Це Росія. Я не думаю, що ми повинні любити того, хто порушив територіальну цілісність нашої країни. В Писанні не про це.

Так, є заповіді «Не вбивай», «люби ворогів», але в моєму розумінні, вони говорять про заборону на злий умисел, щоб прийти і забрати чуже: життя або власність. На оборону ці принципи не поширюються. Захист – це засіб встановити мир, порушений агресором. Господь дав нам Україну в її межах 1991 року, і Він з нас запитає про те, як ми берегли або не берегли країну, її кордони, її цінності. Наше місто Буча дало найбільше добровольців з усієї Київської області: більше 500 чоловік пішли на фронт на початку війни. 29 з них загинули.

Звідки взявся християнський пацифізм?

Крім неосвіченого трактування Біблії, про що я говорив вище, можливо, причина ще й у поділі подій навколо нас на духовні і недуховні. Відразу скажу, що я не пацифіст, і наш союз ЄХБ теж проти пацифізму. Ми виступаємо за оборону України, проти будь-якої окупації. Якщо українські ЗСУ вирішать завоювати чужі території, то тоді наших капеланів в армії не буде.

Я не пацифіст, і наш союз ЄХБ теж проти пацифізму. Ми виступаємо за оборону України, проти будь-якої окупації. Якщо українські ЗСУ вирішать завоювати чужі території, то тоді наших капеланів в армії не буде.

Ми несемо відповідальність тільки за власну територію: берегти, примножувати, збудовувати сім’ї і т.д. Не варто забувати і про те, що нинішня війна – це ще й духовна війна, війна за цінності. Про який пацифізм може йти мова?!

Чому наратив «армія, мова, віра» не був прийнятий країною?

Його заполітизували. Але і віра, і армія, і мова – це цінності держави і Церкви. 137 раз за історію України українська мова офіційно заборонялася. Як тільки Іван Нечуй-Левицький з Пантелеймоном Кулішом переклали Біблію українською, Російська імперія заборонила її видавати. Як тільки Григорій Сковорода написав закон про місцеве самоврядування «Всякому місту – звичай і права», тут же вийшла заборона: українською мовою розмовляти не можна!

Ворог розуміє, що національна мова – ключ до сердець. Він не хоче, щоб серця відкривалися для правди, тому робить все, щоб мову знищити. Це відбувалося раніше, це відбувається зараз. Незважаючи на його старання, ми все ж маємо українську Біблію.

Ворог розуміє, що національна мова – ключ до сердець. Він не хоче, щоб серця відкривалися для правди, тому робить все, щоб мову знищити. Це відбувалося раніше, це відбувається зараз. Незважаючи на його старання, ми все ж маємо українську Біблію. У мене є дороге мені видання Біблії кишенькового формату, яке давним-давно, ще за радянських часів було передано мені з Іллічівська (після декомунізації – Чорноморськ – прим.ред.) Одеської області моїм дядьком. Просив берегти і нікому не показувати, тому що видана вона українською мовою. У той час читати Писання, тим більше українською, було заборонено. За комуністів Біблії потрапляли в країну зі Швеції, і все з релігійної літератури тоді було маленького формату – Церква були в підпіллі. Як бачимо, ворог продовжує бити по тих же місцях, що і раніше – по мові і по вірі.

Це і зрозуміло, якщо взяти контроль над вірою людей, то можна зробити з них ватних ляльок, якими легко керувати, що Православна Церква Московського Патріархату і робила довгий час в Україні. Такі інертні люди ні майбутнього не бачать, ні минулого не знають, ні сьогоднішнього не розуміють. Але неможливо збити зі шляху людини, яка вільна, знає куди і за Чиїм голосом слідує. З такою людиною і з такою нацією необхідно рахуватися. Ворог цього боїться і нівелює третій пункт тріади «армія, мова, віра».

Росія розуміє сіль національної мови, для інших – «яка різниця»?

Це питання стосується світогляду. У тих, кому немає різниці якою мовою говорити, як правило, він ще радянський. Навіть якщо люди цього не усвідомлюють. Ворог нав’язує думку, що за Радянського Союзу жити було краще: було дешево, не було особистої відповідальності і не потрібно було приймати доленосних рішень, їх прийняттям займалася партія і уряд. Це одна сторона СРСР, за якою сумують люди. Але коли історія СРСР набула публічності, то стала відома й інша його сторона.

За часів мого дитинства більшовики знайшли на Волині церкву в лісі, забрали пастора і двох його помічників. З тих пір їх ніхто не бачив. Швидше за все, вони загинули десь на Соловках. Якщо більшість людей таких репресій не бачила, то не означає, що подібних подій не існувало. Це була реальність для мене і моєї сім’ї: небезпека арешту за віру, відсутність можливості отримати вищу освіту, постійний пресинг. Тому мої батьки і я люто ненавидимо радянський світогляд.

Для церкви, наприклад, це був час гонінь. За часів мого дитинства більшовики знайшли на Волині церкву в лісі, забрали пастора і двох його помічників. З тих пір їх ніхто не бачив. Швидше за все, вони загинули десь на Соловках. Якщо більшість людей таких репресій не бачила, то не означає, що подібних подій не існувало. Це була реальність для мене і моєї сім’ї: небезпека арешту за віру, відсутність можливості отримати вищу освіту, постійний пресинг. Тому мої батьки і я люто ненавидимо радянський світогляд.

Все ж істотна частина українців вірить, що нам краще жити під політико-економічним крилом нинішньої Росії: більше порядку, вище матеріальний добробут, залізна ідеологічна відбудова від «загниваючого Заходу» з його гендерним мейнстрімом – той же СРСР, але з духовними скріпами і без комуністичної ідеології. І це після того, як злочини СРСР проти власних громадян стали відомими!

Плисти за течією, яку формує нинішня Росія, легше, ніж самим нести відповідальність за себе і свою країну, самим приймати рішення. СРСР постарався знищити в людях цю здатність і потребу самим приймати рішення. Привчив до диктатури і відвернув від демократії. Варто розуміти, що демократія – це не хаос, а порядок, заснований на правді.

Варто розуміти, що демократія – це не хаос, а порядок, заснований на правді.

Сперечатися і переконувати нікого не хочу, рекомендую почитати іншу історію, ніж ту, що подавалася в радянських підручниках з історії, як справжня реальність.

Звичка жити в імперії – причина «втоми» від війни і бажання дружити з агресором?

Пропаганда робить свою справу. Якщо постійно говорити, що «ми ж брати», «як добре ми жили раніше разом», «ми перемогли у ВВВ», то обов’язково на це поведеться та частина населення, яка не знає чи не цікавиться власною історією. Решта будуть «чистити кулемет», тому що мають історичну пам’ять і знають, що «брати» обов’язково прийдуть нас завойовувати і вбивати в черговий раз.

Україна хоче миру, але не на умовах Росії.

Біблія попереджає про те, що ми не на слова повинні звертати увагу, а на справи. І коли по РосТВ говорять про братерство і дружбу з Україною, але одночасно вбивають на Донбасі мого 19-ти річного друга, то я не вірю в їхні т.зв. «дружні» наміри, я бачу правду, яка стоїть за красивими словами та обіцянками.

Біблія попереджає про те, що ми не на слова повинні звертати увагу, а на справи. І коли по РосТВ говорять про братерство і дружбу з Україною, але одночасно вбивають на Донбасі мого 19-ти річного друга, то я не вірю в їхні т.зв. «дружні» наміри, я бачу правду, яка стоїть за красивими словами та обіцянками.

Україна хоче миру, але не на умовах Росії. Давайте не забувати, що до цього дня ми не бачили нічого хорошого від сусідньої держави і навряд чи побачимо, тому варто оборонятися, а не дружити – нам ліпше буде.

Як формується відповідальне ставлення до історії?

Історичною пам’яттю. У нас в історії дуже багато чорних сторінок. Українців постійно хтось завойовував, хтось рвав країну на частини. Подивіться, у нас набагато менше перемог, ніж поразок. Мені такий стан справ дуже не подобається!

У чому причина наших трагедій? Розбрід, неможливість об’єднатися, крайнощі у відособленості всіх від усіх всередині країни. Немає у нас відкритого діалогу, щоб досягти розуміння і не рвати країну.

9 травня я не вийду на вулицю з квітами, тому що не згоден зводити Другу світову війну до Великої Вітчизняної, як того вимагає російська пропаганда. З чого українцям мати радість? Нас втягнули у війну, окупували і ми втратили дуже багато своїх людей. Набагато корисніше вивчати власну історію з цього ракурсу, тоді стає зрозумілою, наприклад, діяльність УПА.

Я в принципі проти того, щоб замовчувати історію, тим більше, її фальсифікувати. До речі, 9 травня я не вийду на вулицю з квітами, тому що не згоден зводити Другу світову війну до Великої Вітчизняної, як того вимагає російська пропаганда, тим більше, применшуючи роль українців у перемозі над нацизмом. А як бути з 1-им українським фронтом, 2-им українським фронтом і 3-ім українським фронтом?! З чого українцям мати радість? Нас втягнули у війну, окупували і ми втратили дуже багато своїх людей. Набагато корисніше вивчати власну історію з цього ракурсу, тоді стає зрозумілою, наприклад, діяльність УПА. УПА може не подобатися людям, але вона була в історії нашої країни.

Слухай: 100 років української історії за 100 хвилин

Чи розуміє Україна те, що відбувається на Донбасі і в Криму?

Думаю так. Люди розуміють, що там відбувається російська агресія.

Мінські угоди, особливий статус Донбасу призведуть до миру і єдності? Яка повинна бути (або може бути) ціна миру?

Це компромісні угоди заради миру. В історії України вже було таке, що уряд надавав окремим областям особливий статус для їхнього економічного розвитку. Регіон ставав вільною економічною зоною з правом розпоряджатися заробленими фінансами самостійно. Такий особливий статус колись був даний Львівській області, Криму та Києву.

Якщо розглядати особливий статус Донбасу, як економічний, то я тільки за. Нехай регіон заробляє сам для себе, щоб все відновити і зрозуміти, як жити без дотацій держави. Але будемо реалістами, економісти кажуть, що Донбас – найбільш дотаційний регіон. Тому навряд чи він зможе сам для себе заробити.

Якщо розглядати особливий статус Донбасу, як економічний, то я тільки за. Нехай регіон заробляє сам для себе, щоб все відновити і зрозуміти, як жити без дотацій держави. Але будемо реалістами, економісти кажуть, що Донбас – найбільш дотаційний регіон. Тому навряд чи він зможе сам для себе заробити.

Україна розглядає особливий економічний статус в обмін на контроль над кордоном між Росією і Україною. Як тільки він буде встановлений, війна закінчиться тижні за два. Але ворог на це не йде, дурить людям мізки, змушуючи говорити лише мовою зброї. Нам же потрібен майданчик, щоб говорити мовою економіки, релігії та культури. До речі, я є офіцером ООН з прав людини і хочу використовувати свій статус і повноваження для роботи на «платформі національного примирення».

Україна створила розважальний ТВ канал для окупованих територій «Дім». Ви таку мову культури маєте на увазі?

Не зовсім. Я за багатство мови, а не за її примітивність. Тим більше, що виникає питання: «Чия це культура?». Я маю на увазі ту культуру, яка була поширена на території Донбасу років 30 назад: ходили у вишиванках, співали українські пісні і все було добре. Знаєте, чому? Там майорів український прапор. Регіон був захищений українським законом. Ще 6 років тому, коли на Донбасі була українська влада і закон, у регіоні панував мир, не переслідувалася церква, народ не вбивали. Як тільки український закон був звідти витіснений Росією, в регіоні почався бардак. Тому, мир на Донбасі – це повернення українського прапора і закону в регіон. Після цього ми прийдемо і відновимо Донбас.

До цього Ви пропонували Донбасу самому себе відбудовувати. Хто це «ми»?

Маю на увазі переселенців, яким довелося залишити рідний регіон через окупацію. Але вони готові повернутися після його звільнення і відбудовувати Донбас заново. Ми – це також і волонтери, і добровольці, і капелани. Я розглядаю відновлення Донбасу, як загальну для нас всіх місію. Але її можна виконати тільки тоді, коли буде встановлено контроль над російсько-українським кордоном і буде видалена вата з голів. Це дуже просто зробити.

Я розглядаю відновлення Донбасу, як загальну для нас всіх місію. Але її можна виконати тільки тоді, коли буде встановлено контроль над російсько-українським кордоном і буде видалена вата з голів.

Як? Сумніваюся, що зробити це дуже просто.

Необхідно сформувати політичну, економічну, культурну та релігійну еліту з розсудливих професіоналів Донбасу, які не піддалися російській пропаганді. Саме з ними можна і потрібно збудовувати платформу національного примирення і діалогу. Такі люди на Донбасі є. Так, і Церква, до речі, вже використовує свій авторитет і єдність, щоб зокрема звільняти людей з полону і сприяти їх реабілітації. У полоні знаходиться ще близько 170 осіб. Це ті, про кого ми знаємо.

Наскільки важлива роль Церкви у примиренні?

Я без Церкви не можу собі уявити цей процес. Церква не воює, а закликає до миру, ховає загиблих, допомагає вдовам, сиротам, сприяє відновленню зруйнованих відносин. Завжди так було! Тому держава програє в цих функціях Церкві і її місії в суспільстві. Зараз держава розводить руками, не знає, що робити і потребує допомоги. І Церква цю допомогу країні надає. І буде надавати її захисникам, які будуть повертати нам контроль над кордоном.

З початком війни в Україні народилися сильні загальнонаціональні рухи: волонтерський, добровольчий і молитовний. Якою була армія в 2014 і зараз? Яка заслуга в цьому добровольців, волонтерів і Церкви?

До війни слово «армія» писалося з маленької літери, суспільство не звертало на неї уваги. Але коли на країну напали, народ заглянув в армію і побачив її розореною: голою, босою, голодною і майже без зброї – федеральному округу Росії українська армія була не потрібна! Тому в 14-му наші солдати, які копали фортифікаційні споруди під Слов’янськом, були більше схожі на гангстерів, ніж на воїнів – хто в шкіряних куртках, хто в чому і з різною зброєю. Вони говорили мені тоді, що готові як завгодно і в чому завгодно рити окопи тут, ніж під Києвом. Тоді не тільки я зрозумів, що армії треба допомагати в цьому її вразливому стані, а не чекати, коли закрутиться бюрократичний механізм оборонного відомства, інакше ризикуємо втратити пів країни. І це «потрібно вже» спонукало людей йти у військкомати, йти добровольцями на фронт, а волонтерам – допомагати фронту. І тоді ж в роботу включилася Церква.

Ми зрозуміли, що незалежній Україні потрібна сильна армія і не можна ігнорувати те, що відбувається в Криму і на Донбасі. Сидіти на дивані не можна! А я був одним з тих, хто сидів на дивані і дивився як відбирають Крим – рідну землю моєї дружини. Я побачив її сльози. У той же вечір ми прийняли спільне рішення робити необхідне для країни. Так само вирішили багато людей. І завдяки їм армія відродилася.

Ми зрозуміли, що незалежній Україні потрібна сильна армія і не можна ігнорувати те, що відбувається в Криму і на Донбасі. Сидіти на дивані не можна! А я був одним з тих, хто сидів на дивані і дивився як відбирають Крим – рідну землю моєї дружини. Я побачив її сльози. У той же вечір ми прийняли спільне рішення робити необхідне для країни. Так само вирішили багато людей. І завдяки їм армія відродилася. Зараз «Армія» пишеться з великої літери. Звичайно, зараз вона і в плані оснащення, і в плані оборонного досвіду відрізняється від того, що було. Ми воюємо професійно. Я бачу професійних військових, які кваліфіковано виконують свою роботу. Так, вони замучені, обпалені війною, але вони не здаються, вони ще там, на фронті, віддані обороні країни.

Волонтери, які їздять на фронт, кажуть, що в армії зараз недобір особового складу. Ситуація критична?

Він є, але не критичний. У нас немає крайнощів: «нікому йти в армію» чи «нема відбою від бажаючих», ми десь посередині. Моє послання до військових, як капелана, залишається незмінним: перед тим, як піти в запас, навчіть всьому, що вмієте тих, хто буде захищати країну після вас. Вчитися в бою дуже важко, тому навчання має стати стилем життя підрозділів в будь-який «спокійний» час.

Як Ви стали капеланом?

Наступного дня після анексії Криму ми з дружиною встали з дивану і прийшли в приміщення «Бучанська Варта» – це волонтерський пункт, який існує з часів Майдану – і оголосили, що готові виконувати необхідну роботу. Тоді моя дружина обладнала біля місцевого супермаркету пункт збору провіанту для армії. Ми збирали 2-3 тонни продуктів дуже швидко. Тому два рази на тиждень відвозили все це на фронт. В один з таких рейдів в березні 2014 року, через 10 днів після першої поїздки на фронт, командир добровольчого батальйону «Київська Русь» попросив мене взяти на себе обов’язки військового капелана, тому що знав, що я священик. Того ж вечора представили мене батальйону. Пізніше я запитав його, чому я: «До тебе є величезна довіра особового складу! Ти нас нагодував, одягнув-взув і постійно про нас дбаєш».

Після першої поїздки на фронт, командир добровольчого батальйону «Київська Русь» попросив мене взяти на себе обов’язки військового капелана, тому що знав, що я священик. Того ж вечора представили мене батальйону. Пізніше я запитав його, чому я: «До тебе є величезна довіра особового складу! Ти нас нагодував, одягнув-взув і постійно про нас дбаєш».

Таким чином, моє капеланство почалося з задоволення не духовних потреб військових, а матеріальних. Церква мене благословила і відрядила на парацерковне служіння. Крім цього, у мене є посвідчення капелана, видане Міністерством Збройних Сил України, яке дає мені право слідувати за армією. Згідно з наказом №685, кожен, хто бажає задовольнити свої духовні потреби, має право на капелана. І військова частина повинна цьому сприяти. Є штатні військові капелани, є позаштатні. Я був в різних статусах.

У яких підрозділах Ви служите?

Я допомагаю 11-му окремому мотопіхотному батальйону «Київська Русь» 59-ої мотопіхотної бригади, 25-му окремому мотопіхотному батальйону «Київська Русь» 54-ої мотопіхотної бригади, 72-ій бригаді ім. Чорних Запорожців, танковому батальйону, протитанковому батальйону, 2-му і 4-му мотопіхотному батальйону, включаючи командування, ударній групі Військово-Морських Сил в Азовському морі, 24-му окремому штурмовому батальйону «Айдар», 46-ому окремому штурмовому батальйону «Донбас – Україна» та іншим підрозділам, добровольцям, медикам.

Це величезне навантаження! Схоже, що у армії велика потреба в капеланах?

Так. Ідеальна форма капеланства – один капелан на 100 чоловік. Якщо в батальйоні 460 чоловік особового складу, то там потрібно 4-5 капеланів. Це на один батальйон.

Які Ваші обов’язки?

Знати, як швидко допомогти людині з пораненою душею. Вислухати, поговорити «по душах». Я розумію, що від мого слова залежить майбутнє кожного, хто до мене звернувся. Тому, я – капелан, який залежить від Бога. Я не завжди покладаюся на свою освіту і досвід, є багато ситуацій, у яких я можу надіятися тільки на Боже чудо.

І диво трапляється?

Звичайно! Неодноразово. У мене був друг Андрій Блонський, з яким ми домовилися про те, що той з нас, хто виживе в цій війні, буде піклуватися не тільки про свою сім’ю, а й сім’ю загиблого. До речі, у мене такі ж «договори» є і з іншими військовими. Одного разу Андрій зателефонував мені, коли пристріляли його позицію, і він не міг вибратися звідти близько 20 годин. У телефоні залишалося мало зарядки, був поганий зв’язок, але він зміг подзвонити капелану, щоб попросити про молитву і доглянути за сином, якщо що. Тоді Андрій залишився живий, але помер на четвертий день після повернення додому.

Хорошому капелану довіряють і душі, і тіла, і свої сім’ї. Мої капеланські обов’язки не закінчуються в разі загибелі військового, я повинен опікати його сім’ю. А це весь комплекс проблем: від душеопікунства до фінансової допомоги. Я допомагаю зараз близько 60 сім’ям, хочу, щоб їхні душі зцілювалися; щоб було розуміння в сім’ях того, чому і заради чого загинула рідна їм людина.

Хорошому капелану довіряють і душі, і тіла, і свої сім’ї. Мої капеланські обов’язки не закінчуються в разі загибелі військового, я повинен опікати його сім’ю. А це весь комплекс проблем: від душеопікунства до фінансової допомоги. Я допомагаю зараз близько 60 сім’ям, хочу, щоб їхні душі зцілювалися; щоб було розуміння в сім’ях того, чому і заради чого загинула рідна їм людина. Втрата – це тяжко! Якщо їм не пояснити на підставі Божого Слова, що сталося, і що їх чекає в майбутньому, то людям буде важко пройти шлях горя. Горе не зникає, але з’являється розуміння того, як жити з цим болем, як жити далі.

Як, як жити далі з дірою в серці?!

У нас в центрі реабілітації є багато спеціалізованої літератури, яку я використовую в душеопікунства. Але основа служіння, звичайно, Біблія і молитва. Я кажу, що у Бога немає мертвих. Він – Бог живих. Ми ховаємо тільки тіло людини, тоді як його душа і дух, його особистість продовжує жити і чекає суду. Я намагаюся змінити їхнє ставлення до смерті. Для багатьох українців смерть – це кінець всього хорошого, це катастрофа за межею надії.

Ми ховаємо тільки тіло людини, тоді як його душа і дух, його особистість продовжує жити і чекає суду. Я намагаюся змінити їхнє ставлення до смерті. Для багатьох українців смерть – це кінець всього хорошого, це катастрофа за межею надії.

У мене є фото, на якому літній чоловік ховає дочку і двох онуків, які загинули від обстрілів Маріуполя. Видно, що разом з улюбленими він ховає все: і себе, і своє майбутнє. Після цього залишиться озлобленим на весь світ. Але Ісус переміг смерть! Як йому та іншим це пояснити в період гострого болю? Ніяк. Пройде час, коли можна буде це зробити, щоб полегшити біль. Але до того моменту я можу віддавати данину поваги загиблому, пам’ятаючи дати, які цінні для його сім’ї; розділяти горе, бути вдячним за жертву. І це дійсно втішає.

Чи може людина звільнитися від озлобленості?

Це процес, він важкий і повільний. Всім своїм єством я демонструю людині відкритість і даю зрозуміти, що не залишу її, навіть у її агресивному стані. Я нагадую йому, що він – мій друг – був одягнений в форму і нагодований їжею, яку я привозив йому на фронт. Я той, з ким він поруч сидів в окопі. І людина згадує, що так все і було. Якщо я тоді не підводив, мені можна довіряти і зараз. Довіра – хороша платформа для плідного спілкування. Я говорю з людиною відкрито і прямо про все. І про те, наприклад, що не можна бити чи кричати на дітей і дружину. Йому про це багато говорять, але чомусь він чує тільки мене.

Чи може людина сама впоратися з посттравматичним синдромом?

Якщо таке було б можливо, в арміях світу не ввели б певний протокол, згідно з яким всі військові, які брали участь у бойових діях, обов’язково повинні пройти курс психотерапії і за необхідності приймати медичні препарати, що усувають безсоння, агресію і тривогу. Відомо, що травмовані люди починають хворіти, часто потрапляють у нарко- та алкозалежності, вдаються до тяжких речей або закінчують життя самогубством. Таке легше не допустити, ніж потім з цим розбиратися або втратити людину. За нашими даними, за роки війни закінчили життя самогубством близько 3 тис. ветеранів. І про це не прийнято говорити. Оскільки піде питання: «А чому держава нічого з цим не робить?»

За нашими даними, за роки війни закінчили життя самогубством близько 3 тис. ветеранів. І про це не прийнято говорити. Оскільки піде питання: «А чому держава нічого з цим не робить?». Поки ж ми працюємо за стандартами радянської армії: нікого в СРСР не цікавили душевні переживання «гарматного м’яса».

Було б добре, якби люди усвідомлювали необхідність зовнішньої допомоги і приходили за нею вчасно. Ще краще, щоб в нашій армії діяли відповідні протоколи НАТО, про які я згадував. Адже ПТСР може «накрити» людину і через багато років після травматичних подій. Поки ж ми працюємо за стандартами радянської армії: нікого в СРСР не цікавили душевні переживання «гарматного м’яса». Провинився або скоїв злочин, отримай покарання і пропадай у тюрмі! В арміях НАТО цінується життя і здоров’я кожного. Так, це дуже дорого – інвестувати в професійного військового, але воно того варте!

Заради справедливості потрібно сказати, що деякі українські військові частини так і роблять, після фронту направляють людину в санаторій, де їй створюються комфортні умови для відновлення та адаптації до мирного життя. Це необхідна «подушка» між бойовими діями і сім’єю. Без неї бойові дії переносяться в сім’ю і стають джерелом великих проблем! Але оскільки у нас немає такої загальної практики, то маємо багато розлучень.

З початку війни пройшло 6 років, невже ще не існує державних програм реабілітації військових, зокрема при ПТСР?

Якісь тільки запускаються, цим почало займатися новоорганізоване Міністерство ветеранів. І, сподіваюся, скоро ми отримаємо професійних реабілітологів. Але це те, що стосується здоров’я тіла, а що з душею?

Більшість з того, що є – це програми, подібні до нашої, які реалізуються зусиллями волонтерів і не фінансуються державою. Ми не могли спокійно сидіти і дивитися, що творять наші друзі в стані ПТСР, тому зрозуміли, що повинні допомогти ветеранам і цього разу, як допомагали їм колись на фронті. І ось волонтери, мер міста Буча і депутатський корпус чотири роки тому об’єдналися для вирішення цієї проблеми і відкрили «Міський центр відновлення і адаптації особистості». Всі наші фахівці працюють безкоштовно в приміщенні, яке надало нам місто за мінімальну орендну плату в 1 гривню. Ми не називаємо Центр реабілітаційним, оскільки наші фахівці розробляють для людини «маршрутну карту» і алгоритм роботи, а реабілітація і лікування відбувається у відповідних для цього місцях. До нас і з Києва приїжджають, знають, що вислухаємо.

Щиро вважаю, що Церква повинна включатися в таку роботу, щоб служити і ветеранам, і вдовам, і сиротам. Тому Церква повинна готувати психологів, реабілітологів, капеланів (у нашому Союзі ЄХБ близько 50 капеланів) тощо, щоб вирішувати цю проблему. Це те, до чого закликає нас Євангеліє. Адже тільки Бог знає, як зцілювати навіть найглибші і найжахливіші рани.

А Церква бере участь у подібній допомозі?

Щиро вважаю, що Церква повинна включатися в таку роботу, щоб служити і ветеранам, і вдовам, і сиротам. Наприклад, церква Союзу ЄХБ «Відкритих сердець», до якої я належу, регулярно пише листи вдовам зі словами підтримки, співчуття і розради: «Якщо Ви вважаєте, що ми, як церква, можемо Вам допомогти, звертайтеся! Для цього Вам не обов’язково бути нашим членом». Чому ми це робимо? Ми розуміємо, що церква повинна реагувати і допомогти їм впоратися з ПТСР. Тому Церква повинна готувати психологів, реабілітологів, капеланів (у нашому Союзі ЄХБ близько 50 капеланів) тощо, щоб вирішувати цю проблему. Це те, до чого закликає нас Євангеліє. Адже тільки Бог знає, як зцілювати навіть найглибші і найжахливіші рани.

Як Ви відновлюєте сили?

Ми мріємо про той день, коли над Донецьком, Луганськом і Севастополем знову буде майоріти прапор України.

У мене є духовні наставники, є церква і є сім’я, яка мене підтримує. Коли я повертаюся з фронту, сім’я – це мій курорт. Останнім часом дочка так не хоче відпускати мене на війну, але смиряється і кожен день посилено молиться за моє повернення, як і за всіх, хто на війні. Ми разом молимося за відновлення того миру, який був 6 років тому, коли українська армія контролювала україно-російський кордон. Ми мріємо про той день, коли над Донецьком, Луганськом і Севастополем знову буде майоріти прапор України.