11 грудня 1997 року в японському місті Кіото майже всі держави світу підписали глобальну екологічну угоду, яка мала б докорінно змінити наявну екологічну ситуацію та кардинально скоротити рівень забруднення на всій планеті.
Кіотським протоколом передбачається регулювання викидів СО2 шляхом кількох механізмів. Найперше, кожна держава отримує певний ліміт викидів, пов’язаний із показниками забруднення станом на 1990 рік. Відповідно, поступове зменшення викидів має відбуватися, відштовхуючись від цих показників.
По-друге, якщо певна держава не вкладається в наданий ліміт, то має можливість “викупити забруднення” в іншої держави, яка не досягла ліміту. Це означає виплату для екологічних програм для того учасника договору, якому вдалося більш ефективно скоротити рівень забруднення.
Однак вимоги до держав-підписантів протоколу суттєво відрізнялися. Наприклад, члени ЄС брали зобов’язання скоротити обсяги забруднення на 8%, США – на 7%, Японія та Канада – на 6%. Україна мала б зберегти наявні обсяги та просто не збільшувати їх. У свою чергу Китай та Індія підписали протокол, проте ніяких зобов’язань на себе не взяли.
Перший період виконання Протоколу розпочався у 2008 році та закінчився у 2012 році. Усі 36 країн, які повністю брали участь у першому періоді зобов’язань, дотримувалися цього Протоколу. Однак дев’ять країн мусили вдатися до механізмів “гнучкості”, фінансуючи скорочення викидів в інших країнах, оскільки їхні національні викиди були трохи більшими, ніж їхні ліміти.
Другий період виконання Протоколу розпочався в 2012 році і вже тоді деякі держави або частково відмовилися виконувати свої зобов’язання, або (як Канада) вийшли з договору. На зміну Кіотському протоколу в 2016 році була ухвалена Паризька кліматична угода, підписана також майже всіма державами світу, яка має набрати чинність з 2020 року.
Велика увага до кліматичних договорів не є випадковою. За останні кілька років питання екології, зокрема змін клімату, все частіше піднімаються на міжнародних зустрічах, а екологічні посили бачимо на всіх екранах.
Проте ця тема стала ще одним важелем для лівих маніпуляцій. Ми бачимо, як одні держави вправно реалізують екологічні програми і реформують власну промисловість для зменшення викидів, а інші лише збільшують рівень забруднення. Парадокс полягає в тому, що в цих умовах звинувачення в недостатніх діях по захисту навколишнього середовища лунають саме на адресу західних держав, хоча Азія і Африка приносить екологічних проблем не менше.
Справжньою зіркою екологічних істерій стала шведська 16-річна Ґрета Тунберг, яка отримала популярність після відмови ходити до школи, доки уряд не зробить радикальних кроків у боротьбі зі змінами клімату. Але зовсім не випадково вона почала виступати із класичними лівими вимогами: за ґендерну рівність, з підтримкою міграції, проти західної капіталістичної системи та сучасного “колоніалізму”.
Ґрета і її послідовники – це яскраві представники інфантильної молоді, які шукають простих рішень для складних завдань. Вони вимагають абсолютного і негайного припинення викидів СО2 для запобігання змін клімату.
Проте всі знають, що не можна просто так взяти і вимкнути “рубильник” індустрії. Реальні кроки для захисту екології мають бути не радикальними імпульсивними рішеннями, але зваженою політикою для комплексного скорочення забруднення без негативних наслідків для людей і економічної системи.
