Колись ще Отто фон Бісмарк досить чітко висловився про договори з Росією: “Вони не варті того паперу, на якому написані”. Домовленості й угоди України з Росією дуже часто мали або декларативний характер, або трактувалися сторонами по-різному. Однак, що коли цей договір від самого початку є програшним і таким, що веде до поневолення?
Цього дня виповнюється 360 років Переяславським статтям, підписаним 1659 року між козацьким гетьманом Юрієм Хмельницьким, який представляв Гетьманщину, та Олексієм Трубецьким – головою уряду Московської держави. Цей договір зіграв трагічну роль в нашій історії, адже значно звужував права й привілеї козацької України в складі Московії.
Документ складався з 19 пунктів. В них містилися конкретні обмеження для традиційних козацьких вольностей та основ самоврядування. Козаки здавна самостійно обирали гетьмана і старшину, проте в підписаних “Статтях” ці права фактично нівелювалися. Відтепер козаки не могли обрати гетьмана без дозволу царя і навіть кандидатури на цю посаду мали бути обов’язково затверджені московським урядом. Ці вимоги фактично унеможливлювали вибір нелояльного до Москви гетьмана (щоправда, навіть лояльні нерідко з часом ставали противниками царя).
Та й самі повноваження гетьмана суттєво скорочувалися. Відтепер йому було заборонено самостійно призначати полковників, а його фактичним обов’язком стало виконання функції намісника царя в Україні. Окремим пунктом московська сторона вимагала видачу родини Виговського, бо цар вважав його зрадником.
Особлива увага в документі приділялася військовим питанням. Найперше, козакам заборонялося самостійно ухвалювати будь-які рішення, пов’язані з участю у військових походах. Однак за першим викликом царя, козаки були зобов’язані воювати в інтересах Московії. Ба більше, після підписання документу в Переяславі, Ніжині, Брацлаві та Умані мали дислокуватися московські гарнізони, перебування яких у містах забезпечувалося коштом місцевого населення.
Не обійшлося й без релігійного питання. Відповідно до Переяславських статей, Київська митрополія підпорядковувалася Московському патріархові, звідки й пішла кількасотрічна залежність українського православ’я від російського духівництва. Питання духовні займали не останнє місце в політичному документі, бо релігія значною мірою впливала на геополітичний вектор України. В підписаних “Статтях” прямо заборонялося приймати посвяту від інших патріархів (наприклад, Константинопольського).
Підписання Переяславських статей коштувало Україні не лише суверенітету, але й понад 300-літнього поневолення, втрати національної свідомості та єдності. Сьогодні Україна вчергове стикається з пропозиціями домовитися з північним сусідом, вийти на прямі переговори і завершити конфлікт “по-братському”, але хіба не цей “брат” нас поневолив три сотні років тому, позбавивши участі в націотворчих процесах, які відбувалися в Європі?
Як і 360 років тому ми знову бачимо, як піднімаються ті ж самі питання: внутрішня політика, територіальні межі й геополітичний вибір України. Ті виклики, самостійне вирішення яких нам надається державним суверенітетом, Росія вчергове хоче вирішити, виходячи з власних імперських амбіцій. Відкритим залишається лише питання: чи підемо ми шляхом Юрія Хмельницького, чи, довіривши долю Господу Богу, матимемо сміливість на самостійну політику?
