Цього дня 1980 року у Гданську (Польща) було засновано незалежну профспілку “Солідарність”. Ця організація відіграла чи не найбільш ключову роль для повалення комуністичної влади у Польщі та показала приклад іншим державам Східної Європи, як згуртованість і єдність народу здатні зруйнувати навіть тоталітарні режими.
Підконтрольна Радянському Союзу Польща тривалий час була позбавлена можливості мати незалежні громадські та правозахисні організації. Всі профспілки контролювалися державною владою, яка за сумісництвом і була фактичним роботодавцем. Такий розклад справ не передбачав жодних громадських ініціатив чи, тим більше, маневру для незадоволення чи оскарження рішень керівництва.
Як не дивно, протистояння комуністичному пануванню розпочалося з робітничого руху. Загальний економічний спад наприкінці 1970-х розвіяв останні сподівання на комуністичну утопію. Це породило глибоку економічну та політичну кризу. Коли занепад став очевидним, в Польщі утворюються перші опозиційні організації, найбільшою з яких стала “Солідарність”. Основою соціальної бази новоствореної профспілки буди робітники важкої промисловості, зокрема шахтарі та металурги. В ті роки найбільш поширеною формою боротьби стали страйки, які прокотилися по всій країні.
Робітничий рух здобув підтримку католицької церкви, яка після обрання папою Івана Павла ІІ переживала в Польщі неабияке піднесення. Абсолютна більшість поляків були практикуючими католиками і це чітко проявилося в ідейній базі найвелелюднішої профспілки (поєднання християнства та демократизму).
Значущість “Солідарності” в процесі повалення комуністичної влади в Польщі важко переоцінити. Ще ніколи профспілковий рух не мав такого політичного впливу і не був настільки масштабним (чисельність профспілки сягала 10 мільйонів, тобто кожен третій дорослий поляк).
Однак відверта опозиційність незалежної профспілки призвела до розгортання репресій з боку влади проти ключових членів “Солідарності”. Страйки робітників часто завершувалися масовими арештами, системним став тиск і переслідування католицьких активістів та ключових фігур “Солідарності” (Лех Валенса, Тадеуш Мазовецький, Богдан Лис…). Кульмінацією репресивних заходів системи стало запровадження військового стану в грудні 1981 року, коли влада перейшла до рук Воєнної ради національного порятунку.
Партапарат зробив ставку на порятунок режиму шляхом воєнної диктатури. Найбільш відомим прикладом злочинних розправ стало вбивство капелана “Солідарності” Єжи Попелюшко. Але навіть такі радикальні й відчайдушні кроки не допомогли режиму. На масові арешти й переслідування опозиції народ відповів багатотисячними страйками й протестами, яких не зламали навіть роки воєнної диктатури. Врешті-решт, польські комуністи пішли на поступки, а наприкінці 1980-х розпочався процес легалізації “Солідарності” та юридичного включення її в політичний процес. Остаточним крахом комунізму стали вибори 1989 року, за результатами яких члени громадянського комітету “Солідарність” здобули переконливу перемогу та сформували новий уряд.
Повалення режиму комуністів у Польщі стало показовим прецедентом для держав Варшавського договору. Активний антирадянський спротив поляків став прикладом і для інших держав. Чехія, Словаччина, Литва, Латвія, Естонія, Румунія – ці держави одна за одною виходили з-під комуністичного впливу, обравши демократичний шлях розвитку.
