Далекого 1943 року, в ці завершальні дні літа розпочалася грандіозна військова операція, спланована задля подолання природного бар’єра на шляху просування радянських військ на Захід.
Після розгромної поразки німецької армії під Сталінградом і на Курській дузі, Вермахт не лише остаточно втратив ініціативу на Східному фронті, але й оборонні кампанії виявилися провальними. На початку серпня розпочалося прискорене будівництво німецької оборони, відоме як лінія “Пантера-Вотан” або “Східний вал”, що проходив від Чудського озера і по Дніпру до Чорного моря.
Після того, як радянські війська закріпилися у Харкові, стало зрозуміло, що наступним рубежем буде Дніпро. З кінця серпня і аж по грудень тривала жорстока битва двох могутніх армій. З одного боку, Адольф Гітлер дав наказ за будь-яку ціну утримати Дніпро і зупинити Червону Армію на Лівобережжі. З іншого боку, Сталін дав аналогічний наказ прорвати німецьку оборону й форсувати Дніпро.
Якщо для німецької армії це була оборонна військова операція, що велася зі зручних позицій (правий берег Дніпра вищий від лівого, що давало можливість снайперам і кулеметникам прострілювали спроби його штурму), то для наступальних радянських військ завданням було не лише форсувати річку, але й закріпитися на правому березі, створивши умови для подальшого просування на Захід. З обох боків налічувалося близько 4 мільйонів солдатів.
У битві взяли участь війська Центрального, Воронезького, Степового, Південно-Західного та Південного фронтів. Керували наступом відповідно командувачі цих фронтів Костянтин Рокосовський, Микола Ватутін, Іван Конєв, Родіон Малиновський та Федір Толбухін.
Окрім своєї масштабності битва за Дніпро також вражає демонстрацією знецінення життя радянського солдата. Вся кількамісячна операція була погано спланована і за відсутності понтонних мостів в перший місяць битви переправлення військ на правий берег скоріше виглядало як розстріл, ніж як штурм. Тому основним засобом радянського просування стала жива сила, значна частина якої була просто втоплена в Дніпрі, а ті, кому вдалося дістатися берега, потрапляли під шквальний вогонь німецьких кулеметів.
Про кричущий непрофесіоналізм та погане планування свідчить і провальне повітряне десантування. Абсолютна більшість найкращих повітряно-десантних кадрів, що висадилися на правому березі, була розстріляна або потрапила в полон, адже їх висадили не в місцях призначення і окремо від запасів озброєння.
Особливо цинічно виглядала операція зі звільнення Києва. Штурм правого берега Дніпра проводився із захоплення Лютізького плацдарму. Проте до того відбувалися спроби закріпитися на правому березі з Букринського плацдарму. Коли ж військове керівництво прийняло рішення здійснювати відвоювання Києва з Лютізького плацдарму, то інші солдати залишилися без будь-якої підтримки. За спогадами радянського письменника Віктора Астаф’єва, який пережив бої на букринському напрямку, “коли з одного боку в Дніпро входили 25 тисяч воїнів, то на протилежному — виходили не більше 5-6 тисяч”.
Окремо слід згадати “чорносвитників”. так називали цивільне населення, що було примусово мобілізоване із міст та сіл на Лівобережжі. Достатньо було лише факту, що вони жили під окупацією, щоб радянська влада визнала їх винними та відправила “спокутувати провину кров’ю”. Без озброєння, без належної підготовки їх гнали на штурм Дніпра, що прогнозовано завершилося лише збільшенням кількості жертв операції.
В цій грандіозній битві радянська сторона втратила до 1,5 мільйони вбитих і поранених солдатів. Точна цифра не відома, адже ніяк достовірно визначити, скільки людей втопилися при штурмі. Але одне можна сказати точно: керівництво з Москви не переймалося їх кількістю та мінімізацією, а визначення перемоги як “засипання ворога тілами своїх солдатів” повною мірою відповідає реаліям кількох місяців, коли відбувалося форсування Дніпра.
