Цього дня народився один із найвідоміших лідерів неомарксизму – Герберт Маркузе. Його ім’я стоїть в одному ряду з Теодором Адорно, Еріхом Фроммом, Максом Горкгаймером, яких об’єднує приналежність до Франкфуртської школи (різновиду неомарксизму).
Маркузе народився в Німеччині. У нього було єврейське коріння, що в 1930-і роки стало причиною еміграції в США. Однак ще задовго до цього він став відомий в колах європейських філософів. На самого Маркузе значний вплив справили Маркс, Гегель, Фрейд, Хайдеггер (щоправда, від поглядів останнього він сам відійшов). В новій державі філософ займався викладацькою діяльністю: читав лекції з філософії та політології в кількох провідних американських університетах. Приналежність до інтелектуальної верстви населення відкрила для Герберта Маркузе можливості прямого ідеологічного впливу та обробки молодого покоління.
Він сам ідентифікував себе як марксист, соціаліст та прихильник Гегеля, що чітко простежується в творах та поглядах, задекларованих ним. Маркузе був затятим критиком капіталізму та західного світу в цілому. Однак, на відміну від Маркса, він не покладав надії на робітничий клас. Навпаки, Маркузе звинувачував пролетаріат капіталістичних держав у втраті своєї революційної та антагоністичної функції, коли умови праці стали в рази кращими, а середній клас значно розширився. Якщо робітники початку ХХ століття були охоплені боротьбою за свої права і зокрема належні умови праці, то робітники середини століття мали можливість накопичити власний капітал, що споріднило їх скоріше з ненависною марксистам буржуазією, аніж із соціалістами чи комуністами.
Втрата революційності пролетаріату Заходу (особливо в часи післявоєнної відбудови Європи та економічного росту США) підштовхнула нових лівих шукати інші важелі гноблення широких мас. Герберт Маркузе, як і решта представників Франкфуртської школи, знайшли фактор пригнічення в самій Західній культурі, капіталістичному побуті та загалом способі життя.
Маркузе покладав надію на революційний потенціал груп людей, що не були інтегровані в західне суспільство, соціально маргіналізованих, ізгоїв та аутсайдерів, які, на думку філософа, експлуатуються й переслідуються через їх колір шкіри, погляди, матеріальний стан, спосіб життя тощо. Цей принцип ліг в основу сучасної політики політкоректності та позитивної дискримінації (надання преференцій представникам колись «пригнічених» груп населення).
Під впливом Маркузе перебувала значна частина молоді, і не лише безпосередні студенти Університету Колумбії, Гарварду чи Університету Каліфорнії, де він викладав філософію та політику, але й тисячі читачів його творів. Однак він не був рядовим студентським авторитетом чи пересічним лідером думки. Популярність філософа була феноменальною. Поряд з Теодором Адорно Маркузе дійсно посприяв контркультурному перевороту Західного світу 1960-х років, що породив не лише рух хіпі й сексуальну революцію, але й глибоку світоглядну перебудову (перш за все молоді).
Попри весь історичний досвід деструктивності проявів марксизму, сьогодні ліва філософія все ще не знаходить достатньої тверезої оцінки. Парадоксально, але критика лівих ідей філософів Франкфуртської школи таврується мало не як конспірологічна теорія, хоча заперечувати їх вплив на світогляд молоді 1960-х – це просто абсурдно. Однак, живучи в світі абсурду й постмодерну, не можна забувати прізвищ архітекторів цього «нового дивного світу», чільне місце серед яких відводиться і Герберту Маркузе.
