Цього дня 1990 року в Радянському Союзі ухвалено закон «Про пресу та інші засоби масової інформації», в тексті якого було прямо вказано, що «Цензура масової інформації не допускається». Це був перший крок до ліквідації системи повного контролю за інформацією, так характерного для держави, побудованій на диктатурі пролетаріату.
Тотальна цензура в СРСР вводилася з 1930-х років, відколи Раднарком видав нове положення про Головліт – Головне управління у справах літератури та видавництва, яке здійснювало цензуру друкованих творів і захист державних таємниць в засобах масової інформації. Саме цей державний орган слідкував за донесенням «правильної» інформації та обмежував розповсюдження реакційного чи просто недостатньо пролетарського культурного й медійного продукту.
Перш за все, під заборону потрапляла література антикомуністичного і зокрема релігійного характеру. В Радянському Союзі Біблія була під забороною (офіційно вона не видавалася). В бібліотеках без спеціального допуску ніхто не давав читати Слово Боже, а використовувалася Біблія найчастіше просто для демонстрації «застарілої буржуазної літератури» на лекціях наукового атеїзму. Через такі авторитарні заходи обмеження доступу громадян до релігійної літератури, примірники Біблії та Нового Заповіту доставлялися в СРСР контрабандою, а охочі читати чи розповсюджувати Писання постійно ризикували своєю волею та життям.
Не оминула цензура й художньої літератури. Твори десятків авторів були заборонені, а їх зберігання чи розповсюдження було приводом для кримінального переслідування. В список заборонених авторів потрапили Ернест Хемінгвей («По кому дзвенить дзвін»), Джордж Оруел («1984», «Колгосп тварин»), Євгеній Замятін («Ми»), Анна Ахматова («Із шести книг») та ще довгий перелік інших авторів. Нещадній цензурі піддався і класичний твір Даніеля Дефо «Робінзон Крузо», який майже повністю відредагували на новий соціалістичний лад.
В другій половині ХХ століття особливого розголосу на Заході набув автобіографічний роман Олександра Солженіцина «Архіпелаг ГУЛАГ», в якому описувалася реальність сталінської репресивної машини. Очевидно, що в Радянському Союзі його творчість була під суворою забороною, а сам автор потрапив до переліку «ворогів народу».
Безперечно, радянська цензура торкнулася обмежень на доступ до іноземних засобів масової інформації. Громадянам заборонялося слухати іноземні радіостанції, хвилі яких, попри всі старання спецслужб, все ж можна було «зловити». Проте поширення будь-якої інформації, почутої від «ворожих голосів» підпадало під статтю про «Антирадянську агітацію та пропаганду».
Цензура торкнулася і наукових досліджень. Будь-яка академічна робота починалася одами комунізму та беззаперечній правильності соціалістичного шляху розвитку (і не важливо була це політологія чи органічна хімія). Як не дивно, тотальній цензурі піддавалися навіть цілі галузі (соціологія, психологія, біологія і навіть ядерна фізика та генетика). Ті наукові факти, що не вкладалися в радянську систему світобудови, були або засекречені, або оголошені помилковими та «буржуазними».
Скасування цензури значною мірою вплинуло на десакралізацію радянських цінностей, хоча й без цього причин для розпаду «Імперії зла» вистачало. Проте навіть після ліквідації СРСР великі масиви даних, які розкривали неприглядні сторінки історії тієї держави, залишалися засекреченими, а в деяких пострадянських державах лишаються такими й досі.
Україна зробила чимало кроків для відкриття правди, яка десятиліттями була прихована від широкого загалу. Кульмінацією в цьому процесі стало ухвалення кілька років тому закону «Про доступ до архівів репресивних органів комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років», покликаного назавжди покінчити з приховуванням правди.
