17 березня 1995 року Верховна Рада ухвалила рішення про скасування посади Президента Криму. Її затвердили в 1993 році, коли півострів мав широку автономію, а ліквідація посади була складовою боротьби з сепаратизмом.
Кримський сепаратизм – явище не лише 2014 року. Це давня проблема, яка стала явною ще на початку 1990-х. Тоді ряд проросійських організацій вимагали відділення від України та зближення з Російською Федерацією. Найвідоміша з них – Республіканський рух Криму (який очолював одіозний Юрій Мєшков) мав велику популярність серед кримчан, а тому вийшов на політичну арену в якості партії. У 1992 році він утворив проросійський блок «Росія», який в тому ж році переміг на місцевих виборах. Ситуація загострилася після виборів президента Криму, яким став Юрій Мєшков. Він мав на меті зближення з Росією, введення рублевої зони, видачу кримчанам російських паспортів та перехід на московський час. Тоді в інтерв’ю одному з видань Мєшков заявив наступне: «Кримчани зробили свій вибір, проголосувавши за єдність з Росією, за відновлення економічних відносин, за відновлення військово-політичного союзу з Росією, за все те, що було проголошено РРК ще в серпні 1991 року». Задля збереження стабільності та для стримування сепаратистських рухів в Криму Верховна Рада скасувала посаду президента. Формально це було зроблено задля «приведення Конституції і законів АРК у відповідність з Конституцією і законами України і з метою забезпечення верховенства Конституції і законів України на всій її території та захисту державного суверенітету України».
Віроломні події весни 2014 року стали продовженням сепаратистської діяльності 1990-х років. Загострення політичної ситуації та питання самовизначення кримчан на світанку незалежності мало стати наукою для української влади та поштовхом до якнайшвидшої інтеграції та українізації Криму. Натомість нікчемна гуманітарна політика та політтехнологічний міф про «кілька сортів українців» і, звичайно, багаторічна робота російських спецслужб зробили свою справу: в 2014 ми отримали «зелених чоловічків» та російську агресію в Криму й на Донбасі. З відносно демократичної автономної республіки півострів перетворився на трофей російського режиму, який відразу відчув смак авторитарної буденності Російської Федерації. Фізичне усунення та залякування опозиції, переслідування проукраїнських активістів та кримських татар, тиск і закриття українських церков, цензура, викрадення й формальні судові процеси – це і є російська реальність ХХІ століття.
Жоден сепаратистський рух не виникає спонтанно, він завжди підігрівається роками, очікуючи зручного моменту до дії. Виявлення та вчасна протидія антидержавним елементам є запорукою державної безпеки та законності. Кожен державник має докласти всіх зусиль для збереження єдності, суверенітету країни та забезпечення дієвості правових механізмів вирішення суперечностей в державі.
