14 грудня 1557 року в столиці Великого князівства Литовського (ВКЛ) місті Вільно відбувся перший кальвіністський синод з метою об’єднання білоруських, українських та жмудських реформатів.
Синод був скликаний канцлером ВКЛ кальвіністом Миколою Радзівіллом Чорним, який і очолив цей з’їзд. На синоді було обрано керівництво реформатської церкви – першим суперінтендантом став Симон Зак, колишній міністр першого Брестського кальвіністського збору, а пізніше Віленського. Зак також відомий своєю участю в перекладі Брестської Біблії.
За рішенням синоду основну духовну роботу серед жителів ВКЛ мали проводити проповідники. Також зі світських осіб були обрані сеньйори (старійшини), які повинні були доглядати за життям місцевих зборів. Другий з’їзд відбувся вже наступного року в Бресті. На ньому реформатська церква ВКЛ була поділена на два дистрикти – Віленський і Поліський. Останній охоплював білоруські та значну частину українських земель.
У кінці XVI ст. відбулася реорганізація реформатів на шість дистриктів – Віленський, Новогрудський, Підляський, Руський, Завілейський і Жмудський. Щорічно делегати від усіх дистриктів (старійшини та міністри) мали з’їжджатися до Вільні на синод реформатської церкви. Структурне і організаційне оформлення реформатів сприяло створенню нових зборів, при яких зазвичай організовувалися школи, а іноді друкарні, госпіталі або притулки для дітей і немічних.
Близько 1565 року від реформатів відокремилася група антитринітаріїв, також званих аріанами, социніанами або польськими та литовськими братами. У 1570 році в Сандомирі було укладено угоду про співпрацю між реформатами, лютеранами і чеськими братами, а в 1578 році виникла Литовська Єдність, що об’єднала в собі різні протестантські напрямки: Великий збір – кальвіністи, лютерани і чеські брати, Малий збір – литовські брати.
Розвиток протестантських громад було припинено з настанням контрреформації в кінці XVI ст., але ще й в наступні століття вони залишалися прикладом євангельського життя.
