Василь-Костянтин Острозький та ідея Острога як «богоспасаємого града»

Дослідник Петро Кралюк, оцінюючи спадок князя, зазначив: 

Якби справи князя отримали своє гідне продовження, ми б мали і іншу державу, і більш нормальну історію, яку можна було б «читати без брому». Але навіть те, що він зробив, заслуговує високої оцінки. Можливо, варто уважніше придивитися до політичної, військової, дипломатичної, господарської, культурної, церковної діяльності В.-К. Острозького. Власне, це потрібно не йому. Це потрібно нам [3].

Князь Василь-Костянтин Острозький — це фігура, яка гідна уваги і шани не менше, ніж його батько, і не менше, ніж видатні князі часів Русі. Проте справедливо буде зазначити, що його довгий час обділяли увагою в нашому просторі, але нині до нього дійсно почали уважніше придивлятися.

Найімовірнішим місцем народження князя було м. Дубно — друга після Острога головна резиденція Острозького [4, С. 338]. Хоча точна дата народження невідома, джерела свідчать, що він народився після Стрітення Господнього (Громниці), яке у 1526 році святкували 12 лютого за юліанським календарем. Відтак, день народження Острозького традиційно вшановують 13 лютого [6].

При хрещенні сину великого князя литовського було дано ім’я Василь. Проте для нашого героя значно більшої ваги мало саме родове ім’я «Костянтин». Польський дослідник Томаш Кемпа стверджує, що воно сприймалось князем не лише як вшанування батька, але і як претензія на римсько-константинопольську імперську спадщину [4, С. 63]. Дослідник проаналізував пам’ятну медаль, де Острозький, згідно його перекладу латинського напису, представлений як «Костянтин ІХ», проводячи лінію спадкоємності від візантійських імператорів через Володимира Великого [4, С. 63]. Сам князь у вступі до Острозької Біблії писав: «Азъ Конъстантинъ, нареченыи въ святомъ крещении Василие» [9, С. 6].

Василь-Костянтин Острозький був видатним магнатом. По батькові він отримав величезні маєтності на Волині, Київщині, Поділлі та Галичині, а також володів землями в Угорщині та Чехії. На кінець XVI ст. Острозькому належало 80 містечок і 2760 сіл. Його щорічний прибуток сягав 19 мільйонів злотих, що дозволяло утримувати власне військо чисельністю 15–20 тисяч бійців. Острозький зміг вибудувати таку патронатно-клієнтарну систему, що його слугами були майже 2 тисячі осіб. Саме через цей колосальний вплив його називали «некоронованим королем Русі» [2; 6].

Його публічне життя почалося рано: у 1541 році, коли князю було 15 років, еороль Сигізмунд І Старий визнав його повнолітнім [2]. Cвою військову кар’єру він почав у 18 років під орудою маршалка Волинської землі кн. Федора Сангушка [5]. Протягом життя він обіймав посади володимирського старости, волинського маршалка та київського воєводи. Протягом майже 50 років на посаді воєводи (1559–1608) він проявив себе як дипломат і стратег, успішно відбиваючи напади татар у 1570-х та 1590-х роках [2]. У 1578 році, будучи оточеним в Острозі, він особисто виплатив хану 3 тис. дукатів, врятувавши Київ від розгрому [2].

В політичному вимірі князь Острозький був настільки вагомою постаттю, що його розглядали як претендента на польську корону (1587 р.) та на московський престол (1598 р.) завдяки спорідненості з Рюриковичами [6]. Він був рішучим опонентом Люблінської унії, підписавши акт про приєднання Волині до Польщі лише під загрозою конфіскації майна [2].

Особливе місце в його діяльності посідав захист православ’я після Берестейської унії 1596 року. Острозький підтримував ідею унії у вселенському масштабі, але виступав категорично проти регіонального об’єднання церков у межах Речі Посполитої [2]. Його боротьба відзначалася віротерпимістю: він часто шукав союзу з протестантами і навіть родичався з ним - одним з його зятів, одруженим з дочкою Катериною, був кальвініст Криштоф Радзивілл [7, C. 82, 84–85].  Водночас сучасники відзначали його складний характер — спалахи гніву на сеймах часто змінювалися періодами апатії, або навіть депресії [7, С. 128]. Одного разу у 1598 р. Острозький так сильно розгнівався під час промови у сенаті (вищій палаті сейму), що його довелось заспокоювати його синам Янушу та Олександру, а також Криштофу Радзивіллу водночасі [7, C.  92–93]. 

Саме неврівноважений характер не дозволив князю втілити всі свої політичні плани в життя, але вади харатеру не стали на заваді побудувати щасливу родину. У 1553 році князь одружився з Софією Тарновською. Шлюб був щасливим, у них народилося п’ятеро дітей: Януш, Олександр, Костянтин, Єлизавета та Катерина [2]. Рання смерть Софії після народження Олександра у 1570 р. стала для князя важким ударом, після якого він дав обітницю більше не одружуватися [4].

Острозький був глибоко побожною людиною. Він суворо дотримувався Великого посту, усамітнюючись у монастирі на острові під Дубном, де вдягав монаший одяг і віддавався молитві [4, С. 716]. Для нього титул «Божою милістю князь на Острозі» був не просто формальністю, а виявом особистої віри.

У 1574 році князь переніс резиденцію до Острога, який називав своїм «богоспасаємим градом» [4, C. 65]. За словами дослідника Василя Ульяновського, через «богообраність» князя сакральний статус переносився на саме місто [4, 65]. Концепція «богоспасаємого града» остаточно закріпилася з виходом у 1581 році Острозької Біблії — першого повного видання Святого Письма церковнослов’янською мовою на українських землях [8, С. 297; 9, С. 6, 1947]. Цей проект став можливим завдяки заснуванню Острозької академії у 1576 році — першого вищого навчального закладу у Східній Європі [8, С. 298].

Цьогоріч ми вшановуємо три ключові події, що визначають культурний код України та пов’язані з постаттю князя:

• 500 років від дня народження Василя-Костянтина Острозького;
• 450 років від заснування за його патронату Острозької академії;
• 445 років від друку за сприяння князя Острозької Біблії.

Саме заснування академії та патронатство над друком Біблії є найважливішим спадком князя, адже він забезпечив не лише воєнний захист руської землі, а й її інтелектуальне та духовне виживання [3].