КОСТЯНТИН ОСТРОЗЬКИЙ: ВОЇН ТА ВІЗІОНЕР

September 14, 2026

Вивчаючи історію дуже легко дійти до висновки – війна та військові конфлікти на превеликий жаль є нормою для людства. У минулому важко віднайти принаймні одне спокійне, мирне століття. Ба більше, якщо ми говоримо про історію українських земель. Україна знаходиться в місці запеклого зіткнення цивілізацій.За вдалим виразом історика Сергія Плохія ми є “Брамою Європи” – захисною спорудою західної християнської цивілізації, чиє призначення стримувати наступ ворожих їй сил зі сходу. Тому в українському історичному просторі з’явився особливий тип діяча – могутнього воїна та візіонера. Яскравим втіленням цього образу став князь Костянтин Іванович Острозький (бл. 1460–1530) [7; 11; 15] – будівничий загальнодержавної потуги Русі, великий гетьман литовський, чиє життя розгорталось на зламі епох, коли українські землі опинилися в епіцентрі цивілізаційного протистояння між Великим князівством Литовським, зростаючою експансією Великого князівства Московського та спустошливими набігами Кримського ханства [11; 15; 17].

Перший бойовий гарт молодий князь здобув ще у 1480-х роках під час спільних походів із батьком, князем Іваном Васильовичем, спрямованих на захист земель Русі від нападів Кримського ханства [11]. Уже в 1491 році він узяв участь у розгромі кримців під Заплавом (Заславом) під проводом волинського маршалка Семена Гольшанського, що убезпечило Волинь на чотири роки [11]. Попри тяжку облогу 1496 року в Рівненському замку, де через чисельну перевагу ворога довелося сплатити викуп і спалити фортецю [11], перелам у протистоянні із Кримом настав улітку 1497 року [7; 11]. Тоді князь Костянтин разом із братом Михайлом завдав ординцям нищівних поразок на Брацлавщині — поблизу річки Сорока та у верхів’ях Уші біля Пєтухової могили, де загинув син кримського хана Менглі Гірея — Мехмед Гірей, а з полону було визволено понад 400 християнських бранців [11]. Запобігши з’єднанню кримських татар із військом молдавського господаря під час буковинського походу короля Яна I Ольбрахта, 37-річний Острозький у вересні 1497 року отримав від великого князя Олександра уряд великого гетьмана литовського – одну з найпрестижніших посад у литовсько-руській державі [7; 11]. Аби закріпити південні рубежі, князь обійняв посади старости брацлавського, вінницького і звенигородського [11], залучаючи до самооборони місцеву аристократію й вільне населення та власноруч керуючи відбудовою Вінницького й Брацлавського замків [11].

Усвідомлюючи вразливість державної системи фортифікацій, гетьман заклав приватну багаторівневу оборонну мережу фортець, яка стала стратегічним щитом Волині та Київщини [11]. Першу передову лінію сформували замки у Чуднові, Полонному, Красилові, Колодні та Черняхові; другу, тилову — у Звягелі, Дорогобужі, Острозі, Рівному, Сатиєві та Дубні [5; 11]. Сам полководець під час небезпеки волів перебувати в замку Степань, розташованому в глибокому тилу, що дозволяло тверезо оцінювати перебіг кампаній та координувати війська [11]. Надійність цих твердинь підтвердилася 1521 року, коли турецькі загони так і не змогли оволодіти Красилівським замком [11].

Драматичною сторінкою біографії полководця стала битва на річці Ведроші 14 липня 1500 року, коли московське військо Івана III завдало поразки литовсько-руському війську, а сам гетьман потрапив у полон [7; 9]. Сім років московитського ув’язнення, зокрема у кайданах у Вологді, не зломили волі воєначальника [9; 11]. Прагнучи використати талант Острозького, московська влада змусила його 18 жовтня 1506 року скласти присягу на вірність Василію III [7; 9]. Проте, очоливши полк на степовому порубіжжі та приспавши пильність наглядачів успішними боями з татарами [7; 11], у вересні 1507 року гетьман із допомогою кримців здійснив відчайдушну втечу до Вільно [9; 11]. Того ж року київський митрополит Йосиф II Солтан зняв із нього вимушену присягу [7; 9], а великий князь литовський Сигізмунд I Старий повернув йому гетьманську булаву та володіння [11].

Тріумфом воєнного генія князя Костянтина стала битва під Оршею 8 вересня 1514 року [7]. Зібравши 30-тисячне польсько-литовсько-руське військо, Острозький розгромив 80-тисячну армію московських воєвод М. Голіци-Булгакова та І. Челядніна [7]. Завдяки майстерному маневруванню кінноти та масованому застосуванню польової артилерії й піхоти з аркебузами із засідки, ворога було вщент розбито [7]. У полон потрапили найвищі воєводи, а захоплена бронзова артилерія згодом послужила королю Сигізмунду I матеріалом для відлиття знаменитого вавельського дзвона «Зигмунт» [1]. Слава про Острозького прокотилася всією Європою: ренесансні автори нарекли його «Руським Сципіоном», «Гектором» і «другим Ганнібалом», порівнюючи князя з великими воїнами та полководцями античності [10].

Фінальним акордом його звитяг стала битва на річці Ольшаниці 27 січня 1527 року [11]. Здійснивши виснажливий зимовий рейд в обхід шляхів через Черкаси, Острозький на чолі приватних кінних загонів наздогнав військо кримських татар [11]. Заборонивши розводити вогнища вночі [11], князь на світанку атакував стан юного царевича Малай Гірея [11]. У цій битві полягло до 20 тисяч нападників, а з полону було визволено майже 40 тисяч бранців, хворих та дітей з яких евакуювали на 400 захоплених татарських возах [11]. Краків зустрів сивочолого полководця античним тріумфом [11]. За цим тріумфом закріпилося високе визнання монарха Сигізмунда I Старого, котрий прирівняв воєначальника до найславетніших мужів античності [10].

Виняткові заслуги князя дозволили йому подолати конфесійні бар’єри Городельської унії 1413 року, згідно з якими вищі державні посади резервувалися лише за католиками [9]. Костянтин Іванович став віленським каштеляном (1511) і троцьким воєводою (1522) [7; 9; 10], а також одержав суверенне право запечатувати грамоти печаткою з червоного воску [1; 11]. Величезні земельні володіння — десятки міст і сотні сіл (Полонне, Красилів, Чуднів, Здетель тощо) [5] — перетворили його на володаря непорушного домену, мешканців якого князь захищав від податкового тягаря, звільняючи від сплати державної воловщини та забезпечуючи привілеї на безмитну торгівлю [5; 11].

Своєю вагою в державі Костянтин Іванович скористався для легітимації та відродження Православної церкви. У тісній співпраці з митрополитом Йосифом II Солтаном він домігся королівського привілею на Берестейському сеймі 19 червня 1511 року, який захистив церковне судочинство від втручання світських чиновників і фактично скасував обмеження на будівництво мурованих церков східного обряду [9; 13]. Сакральним осередком династії став Острог: з ініціативи князя місто отримало статус другої єпископської кафедри (Луцько-Острозької) [13; 16], а в замку 1521 року постав величний готично-ренесансний Богоявленський собор [6; 13]. На знак подяки за оршанську перемогу Острозький звів у Вільно (сучасний Вільнюс) кам'яні храми Святої Трійці та Святого Миколая, відбудував кафедральний Пречистенський (Успенський) собор і церкву Святих Бориса і Гліба у Новогрудку [9; 13]. Його протекторат поширювався навіть на Галичину в Короні Польській (підтримка Лаврівського та Львівського Свято-Онуфріївських монастирів) [9], що базувалося на усвідомленні походження Острозьких від королівської династії Данила Романовича [16]. Після кончини митрополита Солтана у 1521 році князь тимчасово управляв майном усієї Київської митрополії [9; 13].

Особливим духовним прихистком гетьмана була Києво-Печерська лавра, де він встановив багатоярусний тябловий іконостас в Успенському соборі та подарував унікальну золоту сапфірову панагію, оздоблену діамантами й смарагдами [1]. Дотримуючись суворої чернечої аскези під час постів у Чеснохрестському монастирі під Дубном [4], князь-воїн заповів поховати себе саме в лаврській святині, де й упокоївся після смерті 10 серпня 1530 року [3]. У серпні 1579 року його молодший син, київський воєвода Василь-Костянтин Острозький, встановив над могилою батька грандіозний ренесансний надгробок роботи скульптора Себастіана Чешека із зображенням лицаря у короні, який спочиває в тріумфальній арці спасіння [1].

Маловідомою, але важливою заслугою полководця стала організація раннього українського козацтва [11]. Керуючи прикордонними староствами, князь координував сили бояр-шляхти, замкових слуг та озброєних степовиків [11], а на сеймі 10 грудня 1524 року разом із черкаським старостою Остафієм Дашковичем офіційно представив перший державний проєкт козацької служби на Дніпрі [7; 11], що заклав передумови майбутнього реєстрового війська [7].

Протягом XVI століття мілітарно-оборонне лицарське служіння Костянтина Івановича еволюціонувало в культурно-просвітницьку стратегію його нащадків [3; 14]. Його син Василь-Костянтин зрозумів, що захист православної тотожності вимагає переходу від зброї матеріальної до зброї інтелектуальної [2; 14]. Спираючись на закладену батьком потугу, він заснував Острозьку академію (1576), Острозьку друкарню (1578) та реалізував епохальне видання Острозької Біблії 1581 року, врятувавши руську духовну спадщину від деградації та асиміляції [3; 8; 14]. Його постать залишається незгасним символом лицарської честі, державотворчої мудрості та непохитної вірності власній культурі, що заклали основу для інтелектуального тріумфу Острозької Біблії.

Автор: Павло Григораш

Редактор: Валерій Григораш

Список використаних джерел:

  1. Бендюк М. Предмети декоративно-ужиткового та образотворчого мистецтва, що пов’язані з особою князя К. І. Острозького. Наукові записки Національного університету «Острозька академія». Серія «Історичні науки». Острог, 2011. Вип. 18. С. 125–140.
  2. Блажевич Ю. І. Князь Костянтин-Василь Острозький – захисник українського православ’я. Освіта, наука і культура на Поділлі. Кам'янець-Подільський, 2015. Т. 21. С. 334–343.
  3. Бондарчук Я. Князь В.-К. Острозький – захисник православ'я та меценат української культури і мистецтва. Острожчина (2019). Острог, 2019. С. 71–76.
  4. Бондарчук Я. Релігійні традиції родини князів Острозьких. Острожчина (2019). Острог, 2019. С. 60–65.
  5. Борилюк Д. Володіння Костянтина Івановича Острозького у Південно-Східній Волині. Наукові записки Національного університету «Острозька академія». Серія «Історичні науки». Острог, 2011. Вип. 18. С. 105–112.
  6. Вихованець Т. Острозькі храми XVI – середини XVII ст. Наукові записки Національного університету «Острозька академія». Серія «Історичні науки». Острог, 2008. Вип. 13. С. 160–204.
  7. Войтович Л. Князь Костянтин Іванович Острозький як полководець. Наукові записки Національного університету «Острозька академія». Серія «Історичні науки». Острог, 2011. Вип. 18. С. 52–62.
  8. Жулинський М. Острозька академія та її роль у формуванні культурно-православної тотожности та національної ідентичности українського народу. Острог : Видавництво Національного університету «Острозька академія», 2024. 24 с.
  9. Кіркієне Г. Князь Костянтин Острозький та його фундації. Княжа доба: історія і культура. Львів, 2011. Вип. 5. С. 67–82.
  10. Ковалів В.-Й. «Руський Сципіон» – гетьман Костянтин Іванович Острозький у польській історіографії. Наукові записки Національного університету «Острозька академія». Серія «Історичні науки». Острог, 2011. Вип. 18. С. 175–181.
  11. Кулаковський П. Князь Костянтин Іванович Острозький і оборона українських земель від татарської агресії (кінець XV – перша третина XVI ст.). Наукові записки Національного університету «Острозька академія». Серія «Історичні науки». Острог, 2011. Вип. 18. С. 67–83.
  12. Кулаковський П., Скрипнюк О. Мечеть мусульманська (татарська) в Острозі. Острозька академія ХVІ–ХVІІ століття. Енциклопедія. Острог : Видавництво Національного університету «Острозька академія», 2011. С. 239.
  13. Леськів І. Становище православної церкви в Україні у XV–на початку XVII ст. та роль династії князів Острозьких у її розвитку. Острозький краєзнавчий збірник. Острог, 2011. Вип. 4. С. 66–71.
  14. Родінова Н. Л. Культурні стратегії Острозьких у контексті європейського Ренесансу та релігійної полеміки кінця XVI – початку XVII ст. Вісник Національної академії керівних кадрів культури і мистецтв. Київ, 2026. № 1. С. 24–32.
  15. Ульяновський В. «Славний для всіх часів чоловік»: князь Костянтин Іванович Острозький. Острог : Видавництво Національного університету «Острозька академія», 2009. 168 с. (Серія «Видатні постаті Острогіани». Вип. 2).
  16. Хаврук Я. Я. Релігійні традиції дому Острозьких та їхня трансформація в умовах реалій ранньомодерного часу. Наука. Релігія. Суспільство. Донецьк, 2010. № 3. С. 143–151.
  17. Ярушевич А. Ревнитель православия князь Константин Иванович Острожский (1461–1530) и православная литовская Русь в его время. Смоленск : Изд-во С. Гуревича, 1897. 249 с.