«Книжник великий і філософ»: писемна культура Королівства Русі

Державотворчу справу Романа продовжили його сини Данило й Василько. Після десятиліть боротьби з боярськими угрупованнями та іноземним втручанням, епічно змальованої в Галицько-Волинському літописі [2], Данило Романович відновив єдність батьківської спадщини, а перемога в Ярославській битві 1245 року остаточно утвердила його владу. У 1253 році в Дорогочині він прийняв королівську корону від папського легата. Відтоді в західних джерелах держава дедалі виразніше поставала як Королівство Русі — самостійний учасник європейської політики, що водночас зберігав православну віру й руську культурну ідентичність [5, 8].

Відродження держави супроводжувалося активним будівництвом і розвитком міст. Данило облаштував свою резиденцію в Холмі, зміцнив Кременець, засновував нові міські осередки, найвідомішим із яких став Львів, та оселяв у них людей, які рятувалися від монгольського спустошення. Літопис згадує, що до князівських міст прибували ремісники різних спеціальностей: ковалі, зброярі, ювеліри, будівничі та інші майстри [2]. Поруч із ними працювали книжники й духовенство. Тому місто ставало не просто фортецею або торговельним центром, а простором, де взаємодіяли княжий двір, храм, школа, канцелярія та книгописна майстерня [5, 11].

Для Романовичів письмо було не лише церковною справою, а й важливим інструментом управління. При княжому дворі діяла канцелярія, де складали міжнародні угоди, земельні надання, судові рішення та інші офіційні акти. Ключову роль у ній відігравав печатник — урядовець, який зберігав державну печатку, готував документи й фактично виконував обов’язки канцлера. Йому допомагали професійні писці. Показово, що печатник Кирило був не тільки адміністратором, а й дипломатом та церковним діячем: Данило доручав йому переговори з Римом і Нікеєю [5, 10].

Освіта також залишалася частиною державного й церковного життя. Школи діяли при соборах, єпископських кафедрах і монастирях, де дітей навчали читати, писати та лічити за Часословом, Псалтирем і Апостолом. Найважливішими осередками книжного знання були Володимир, Галич, Перемишль, Холм і Луцьк. При місцевих кафедрах та великих обителях формувалися бібліотеки, зберігалися князівські грамоти, працювали переписувачі й перекладачі. Так церква не лише звершувала богослужіння, а й підтримувала неперервність освіти, діловодства та історичної пам’яті [1, 7].

Зростання культурної самостійності найвиразніше виявилося на початку XIV століття. Коли осідок київських митрополитів фактично перемістився на північний схід, Юрій I Львович домігся створення у 1303 році окремої Галицької митрополії. До неї належали єпархії, що охоплювали основні землі Королівства Русі. Власний митрополичий центр зміцнював церковну організацію, підносив авторитет держави й створював додаткові умови для розвитку освіти та книжної справи. Це був важливий знак того, що руське культурне життя після занепаду Києва не припинилося, а набуло нового осередку [5, 7].

Створення книги було складною і дорогою працею. Текст писали на спеціально обробленому пергаменті, заголовки та ініціали виводили кіновар’ю, сторінки прикрашали орнаментами й мініатюрами, а дерев’яні оправи обтягували коштовною тканиною та оздоблювали сріблом, золотом, перлами й емалями. У скрипторіях працювали не тільки писці, а й художники та ювеліри. Водночас у церковнослов’янські тексти проникали риси живої місцевої мови. Саме тому дослідники говорять про окрему галицько-волинську писемну редакцію, що виросла з київської традиції й відобразила характерні ознаки майбутньої української мови [7, 9, 11].

Найвеличнішою літературною пам’яткою цієї доби став Галицько-Волинський літопис [2]. Він зберігся у складі Іпатіївського літописного зводу, але первісно був не звичайним переліком подій за роками, а цілісною історичною повістю. Його автори розповідали про боротьбу Романовичів за відновлення держави, монгольську навалу, дипломатичні союзи, будівництво міст і діяльність князів. Вони писали образно й динамічно, використовували військові метафори, народні вислови та відгомони дружинного епосу. Завдяки цьому літопис є не тільки головним джерелом з історії Королівства Русі, а й вершиною світської прози середньовічної України [3, 5].

Особливе місце в історії книжної культури посів волинський князь Володимир Василькович. Літописець назвав його «книжником великим і філософом, якого не було в усій землі і після нього не буде» [2]. Князь збирав книги, замовляв їх переписування, а деякі, за свідченням літопису [2], переписував власноруч. У його некролозі зберігся один із найдавніших докладних реєстрів князівських книжкових пожертв. Євангелія, Апостоли, Прологи, Мінеї, Тріоді та інші книги він передавав храмам Володимира, Любомля, Берестя, Перемишля, Чернігова й інших міст [3, 5, 11].

Опис цих дарів дає змогу уявити справжню велич середньовічної книги. Для церкви святого Георгія в Любомлі Володимир Василькович замовив Євангеліє, оправлене золотом, коштовним камінням і перлами, з емалевими образами. Інший кодекс був обтягнутий золототканою тканиною із зображеннями святих Бориса і Гліба. Такі книги були водночас священними текстами, витворами мистецтва й видимими знаками князівської побожності. Масштаб пожертв свідчить, що при дворі князя працював добре організований скрипторій, традиції якого зберігалися й у наступні століття [7, 11].

До нашого часу збереглася низка рукописів, пов’язаних із галицькою та волинською книжними школами. Визначне місце серед них займають біблійні тексти. Найдавнішим точно датованим кодексом із західноукраїнських земель є Галицьке, або Крилоське, Євангеліє 1144 року — написане на пергаменті чітким уставним письмом четвероєвангеліє, призначене для послідовного читання. Євсевієве Євангеліє 1283 року вирізняється багатоколірними заставками та майже двома сотнями майстерно виконаних ініціалів. Холмське, Луцьке й Лавришівське Євангелія засвідчують існування спільних традицій письма, богослужбового календаря та художнього оздоблення в широкому культурному просторі, сформованому під впливом галицької та волинської книжних шкіл [6, 7, 11].

Художня мова цих рукописів показує, що Королівство Русі не було культурно ізольованим. У заставках, ініціалах і мініатюрах візантійські канони поєднувалися з місцевою орнаментикою, а подекуди — із західноєвропейськими романськими впливами. Переписувачі дотримувалися літургійної традиції, водночас залишаючи приписки про замовників, обставини своєї праці, князівські походи та родинні події. Завдяки цим коротким записам книга ставала не лише носієм біблійного тексту, а й живим історичним документом. Такі приписки вкотре засвідчують, що жителі середньовічної Русі сприймали власне життя як частину великої біблійної історії. Вони зберегли імена писців, відомості про книжні майстерні та голоси людей, яких офіційні літописи часто не називали [6, 7, 11].

Писемність не обмежувалася княжим двором і монастирською келією. Під час археологічних досліджень галицьких та волинських міст знайдено металеві й кістяні писала, якими писали на вкритих воском дерев’яних табличках. Написи та клейма трапляються на посуді, зброї, печатках і пряслицях, а на стінах давніх храмів збереглися графіті. Такі знахідки не дають змоги точно визначити рівень грамотності всього населення, але переконливо показують, що письмо використовували не лише князі та духовенство: воно входило в ремісниче, торговельне й повсякденне життя міст [3, 4].

Після загибелі у 1323 році останніх прямих нащадків по чоловічій лінії Романовичів — руської князівсько-королівської династії, що походила від Романа Мстиславича, — державу очолив Юрій II Болеслав, пов’язаний із нею родинними зв’язками. Після його смерті у 1340 році розпочалася тривала боротьба за спадщину Королівства Русі, а в другій половині XIV століття землі держави опинилися під владою Польського королівства та Великого князівства Литовського. Проте культурна традиція не зникла разом із кордонами. Книги й літописи продовжували переписувати, монастирські бібліотеки поповнювали, а галицькі та волинські мовні риси дедалі виразніше проявлялися в рукописах. Саме через цю тяглість спадщина Київської Русі перейшла до наступних етапів української історії [5, 9].

Книжна традиція Королівства Русі не зникла разом із занепадом держави. За однією з генеалогічних версій, князі Острозькі були відгалуженням роду Романовичів; безсумнівною ж є їхня духовна та культурна спадкоємність. Майже через два століття Острозькі відродили на Волині ідеал християнського правителя як захисника віри, покровителя освіти та книжності. Вершиною цього відродження стало видання Острозької Біблії — першого повного друкованого зібрання книг Святого Письма церковнослов’янською мовою.

У 2026 році ця історична тяглість набуває особливого символічного значення: Україна відзначає 500-річчя від дня народження князя Василя-Костянтина Острозького, 450-річчя Острозької академії — першого закладу вищої освіти у Східній Європі — та 445-річчя виходу Острозької Біблії. Ці три ювілеї поєднують в одну історичну лінію рукописні Євангелія й літописи Королівства Русі, просвітницьку діяльність князів Острозьких та появу повного друкованого тексту Біблії, що стала одним із найвищих досягнень української духовної культури.