«Засіяв книжними словами серця вірних»: писемна культура та освіта Русі в добу Ярослава Мудрого

Найкраще про цей інтелектуальний прорив розповідає «Повість минулих літ» у знаменитому записі за 1037 рік [5]. Літописець захоплено згадує пристрасть князя до читання, зазначаючи, що Ярослав буквально не випускав книг із рук ні вдень, ні вночі [5]. Щоб пояснить сучасникам і нащадкам, наскільки важливою була ця справа, автор літопису (наслідуючи самого Христа в Євангеліях) використав дуже влучне й зрозуміле кожному порівняння із працею на землі [5]. У цій красивій метафорі князь Володимир Великий землю зорав і розм'якшив, тобто охрестив Русь, а його син Ярослав Мудрий засіяв її книжними словами [5]. І плоди цього посіву, як зазначає хроніст, ми з вдячністю пожинаємо й сьогодні [5]. Книга була священним джерелом мудрості, вчила стриманості та допомагала очистити душу, адже, за словами літописця, саме на книжкових сторінках прихована незмірна глибина, здатна духовно збагатити кожного, хто шукає знань [5].

Щоб перетворити Русь на потужний інтелектуальний центр, Ярослав Мудрий не просто колекціонував готові рукописи [6]. При новозбудованому соборі Святої Софії він організував справжню фабрику з виробництва книг, зібравши найкращих каліграфів та переписувачів [6]. Ця майстерня, яку називають Софійським скрипторієм, за своєю суттю нагадувала приватний науково-дослідницький інститут — це був унікальний закритий клуб для високоосвічених книжників, філософів та перекладачів [6]. За підрахунками вчених, завдяки їхній титанічній праці щороку з'являлося до п'ятдесяти нових книг — колосальна цифра для того часу [8]! Особливо вражає те, що тут перекладали з грецької не лише церковні тексти для богослужінь [6]. З-під пера софійських майстрів виходили книги зі світової історії, географії, астрономії, а також серйозні філософські та юридичні праці, які відкривали для тогочасних руських інтелектуалів усякі таємниці навколишнього світу [6, 8].

Як свідчать літописи, у 1037 році князь зібрав безліч цих переписаних і перекладених праць та дбайливо перевіз їх до новозбудованої Софії Київської [5]. Так з'явилася перша в нашій історії державна бібліотека [6]. Для тих часів це було грандіозне книгосховище: історики вважають, що воно налічувало близько тисячі томів [8]! Проте Софійська бібліотека була не просто складом для релігійних текстів [6]. Вона працювала як головний державний і дипломатичний архів країни — саме тут під надійним захистом зберігалися найважливіші документи: князівські закони, міжнародні договори та листи від іноземних правителів [3, 6]. До речі, ми можемо зазирнути в цей тогочасний книжковий світ завдяки знаменитому «Ізборнику Святослава», укладеному трохи пізніше, у 1073 році [5, 6]. Ця унікальна книга була чимось на зразок сучасної великої енциклопедії чи тематичного довідника, який збирав докупи всі тогочасні знання про всесвіт, природу людини та правила моралі [3, 6].

Одночасно із заснуванням бібліотек Ярослав Мудрий серйозно взявся за навчання своїх підданих [2]. Він продовжив справу свого батька, князя Володимира, але зробив освіту по-справжньому системною [1]. Тільки уявіть: у 1030 році в Новгороді князь наказав зібрати аж триста дітей місцевих старост і священників, щоб організувати для них велику школу [1]. Так держава цілеспрямовано виховувала майбутніх грамотних чиновників, суддів та освічених священників [1, 2]. Саме ж навчання було дуже практичним і чимось нагадувало сучасні уроки, хоча замість ручок та зошитів діти використовували зовсім інші речі [1]. Новачки вчилися виводити літери на церах — це такі дерев'яні дощечки, залиті воском [2]. Писали на них спеціальними металевими або кістяними паличками з гострим кінцем — писалами [2]. Якщо учень припускався помилки, її можна було миттєво стерти зворотним, тупим кінцем тієї ж палички [2]. 

Для чернеток та повсякденних записок використовували звичайну бересту, тобто березову кору, яка нічого не коштувала і була в кожного під рукою [3]. А от справжній папір тих часів — пергамент, виготовлений зі шкіри тварин (його тоді поетично називали «хартією») — коштував шалених грошей [3]. На ньому дозволяли писати лише найкращим учням або ж створювали розкішні парадні книги [2, 3]. Робили це звичайними гусячими перами, вмочуючи їх у чорнило, яке варили із сажі та спеціального рослинного клею [3].

Найкращим доказом того, що вміння читати й писати за часи Ярослава перестало бути привілеєм лише князів та багатіїв, є тисячі звичайних написів, які дійшли до наших днів [2]. Прості городяни активно листувалися в побутових та ділових справах, використовуючи бересту — тогочасні записки та СМС [3]. А ще вони залишали свої щирі автографи та послання прямо на стінах Софії Київської [2]! Ці видряпані написи, які вчені називають графіті, відкривають нам реальне життя людей [2, 7]. Ба більше, на стінах київського собору дослідники знайшли навіть повну стародавню абетку з двадцяти семи літер [2]. Схоже, вона слугувала звичайним наочним посібником, і хтось навчався грамоти та повторював літери прямо під час церковної служби [2, 7].

Завдяки такому потужному інтелектуальному старту на Русі з'явилися справжні літературні та релігійні шедеври [4]. Проте особливе місце серед них посідає «Остромирове Євангеліє» (1056–1057 роки) — розкішна книга, створена невдовзі після смерті Ярослава Мудрого, за правління його сина, князя Ізяслава [10]. Написав цей манускрипт талановитий київський диякон Григорій, який товаришував із ченцями Києво-Печерського монастиря та чудово знав князівську бібліотеку [4, 10]. Замовив книгу новгородський намісник Остромир, який доводився князю родичем [9, 10]. Він хотів подарувати її новому Софійському собору в Новгороді як головну святиню, що мала лежати на вівтарі [4]. Відомий науковець Іван Огієнко та інші дослідники переконані: хоча книгу переписували зі староболгарського оригіналу для Новгорода, її серце і походження — суто київські [9].

Ця пам'ятка вражає своїми масштабами: вона має майже триста аркушів величезного дорогого пергаменту, де текст виведений ідеальними літерами у дві колонки [9, 10]. Художники оздобили її малюнками євангелістів та великими початковими літерами, які щедро розфарбували й обвели чистим золотом [3, 10]. У цих візерунках візантійська витонченість цікаво переплелася зі східними мотивами та ледь помітними натяками на давні слов'янські міфи [3, 10].

Доля цього скарбу нагадує детектив: після кількох століть у Новгороді книга потрапила до Москви, а за наказом Петра І її відвезли до Санкт-Петербурга [4, 10]. Там її сліди дивним чином загубилися, аж поки у 1805 році реліквію випадково не знайшли на полиці в шафі покійної імператриці Катерини ІІ серед її особистих речей [10]. Після цього Євангеліє передали до Публічної бібліотеки у Санкт-Петербурзі, де унікальний свідок нашої культури зберігається й сьогодні [4, 10].

Отже, за часів Ярослава Мудрого вміння писати й читати перестало бути просто справою кількох священників і перетворилося на справжній державний інструмент. Завдяки залізній волі князя, масштабній роботі перекладачів, відкриттю перших бібліотек та появі шкіл Київська Русь стала однією з найосвіченіших країн тогочасної Європи, де книга назавжди перетворилася на головного охоронця нашої пам’яті та духовної сили.

Ми й сьогодні залишаємося прямими спадкоємцями цієї великої культури. Українці крізь віки пронесли глибоку повагу до рідного слова. Яскравим доказом цього стало грандіозне видання Острозької Біблії у 1581 році, яку надрукували завдяки підтримці відомого захисника нашої культури, князя Василя-Костянтина Острозького. 

Цей живий зв'язок поколінь неймовірно важливий саме зараз: у 2026 році Україна на державному рівні святкує велику потрійну річницю — 500 років від дня народження князя Острозького, 450 років Острозькій академії (найпершому вищому навчальному закладу у всій Східній Європі!) та 445 років самій Острозькій Біблії. Ось так далекоглядні рішення, прийняті нашими правителями понад тисячу років тому, і сьогодні продовжують жити в українських традиціях, сучасних книгах та національній пам’яті, нагадуючи всьому світові, що Україна завжди була і є частиною західної цивілізації.