21 травня 1929 року Рада народних комісарів УСРР ухвалила постанову «Про ознаки куркульських господарств», в якій було перераховано наявність якого майна чи надання послуг є підставою вважати селянина «куркулем». Цей термін використовувався не лише як класова образа, але й виокремлення групи успішних селян, чия активність і підприємливість спочатку розглядалася як небажана, а пізніше й відкрито ворожа. По суті, у постанові зазначено, що стає забороненим для звичайного селянина.
Масштабна перебудова сільського господарства і руйнування сільських громад були частиною глобального плану колективізації наприкінці 1920-х. Цей задум означав встановлення державного контролю над всіма аспектами виробництва і торгівлі сільськогосподарською продукцією, що включало докорінну зміну способу життя селян. Одним із ключових напрямків стала боротьба з так званим «куркульством». Щоб чітко визначити, які селяни потрапляють до цієї категорії, Раднарком УСРР видав окрему постанову з переліком критеріїв.
Ознаками «куркульства» стало використання найманої праці, наявність млина, олійниці чи іншого обладнання, здавання в оренду сільськогосподарської техніки або приміщень, а також отримання «нетрудових доходів» (наприклад, зайняття лихварством). Навіть торгівля чи володіння невеликим підприємством могли стати підставою для включення людини до категорії «експлуататорів». Особливо показовим було те, що влада не обмежувалася лише фактичними економічними показниками, тобто селян могли визнати «куркулями» лише за наявність певного обладнання. Також до цієї категорії віднесли служителів церкви, які отримували пожертви.
Постанова РНК передбачала, що проводити облік у так званих «куркульських господарств» мали сільські ради. В подальшому це створило механізм обліку селян, який використовувався для конфіскацій майна, депортацій та арештів заможних селян під час кампанії розкуркулення.
Формально постанова стосувалася трудового законодавства, однак вона стала підставою соціального таврування та підготовчим етапом до наступної більш репресивної постанови ЦК ВКП(б) від 30 січня 1930 року «Про заходи щодо ліквідації куркульських господарств у районах суцільної колективізації». У цьому документі селян вже поділяли на три категорії: кого слід було ув’язнити в концтаборах або розстріляти, кого необхідно депортувати у віддалені райони СРСР і кого переселяли за межі колгоспних земель. При цьому майно репресованих підлягало повній конфіскації.
Розкуркулення стало не лише актом пограбування заможних селян, але й трагедією винищення українського середнього класу. Найбільш підприємливих і успішних сільських родин, які побудували господарства після скасування кріпацтва, вивозили до північних районів СРСР і Сибіру, де вони опинялися в надзвичайно важких умовах. Лише до кінця 1930 року в УСРР було розкуркулено понад 70 тисяч господарств і депортовано понад 146 тисяч осіб. Це мало і жахливий психологічний ефект: люди не мали мотивації розвивати і розширювати господарство, а заохочення доносів і участі збіднілих селян у розкуркуленні заможних руйнувало традиційні зв’язки у громадах.