17 квітня 1991 року Верховна Рада УРСР підтримала історичний законопроєкт «Про реабілітацію жертв політичних репресій». Це стало можливим у контексті ослаблення центральної влади на етапі близького розпаду СРСР. Весь процес реабілітації політв’язнів потребував десятиліть, а його перший етап розпочався після смерті Йосипа Сталіна у 1953 році. Більшість реабілітованих після 1991 року були жертвами масового терору 1930-1950-х років.
В Українській РСР процес реабілітації активізувався з 1956 року. Тоді були поновлені в правах багато українських письменників, митців, науковців та інших представників інтелігенції, які стали жертвами сталінських репресій. Однак слід пам’ятати, що дуже часто це стосувалося людей, яких уже стратили або вони померли в концтаборах.
На практиці у постсталінські часи у СРСР існувало кілька форм реабілітації. Повна реабілітація означала повернення доброго імені людини. Ім’я діяча знову з’являлося у науковій літературі і визнавалися заслуги цієї людини. Інший тип реабілітації стосувався осіб, яких вважали такими, що «зробили деякі помилки», тобто формально поновлювалися в правах, але зберігався статус людини, яка носить політичну провину. Ще окремо існувала так звана громадянська реабілітація, тобто скасовування сфабрикованих обвинувачень у шпигунстві, зраді чи шкідництві, однак без ідеологічного виправдання.
Закон від 17 квітня 1991 року вніс деякі радикальні зміни, адже прямо засуджувалися репресії та визнавалося, що впродовж десятиліть мільйони людей зазнали переслідувань з політичних, соціальних, національних чи релігійних мотивів. Закон передбачав не лише юридичне виправдання, а й повернення майна, компенсації за ув’язнення, поновлення житлових, трудових і пенсійних прав.
У часи вже незалежної України на основі цього закону до 2001 року в Україні було переглянуто понад 307 тисяч справ і реабілітовано майже 249 тисяч осіб. Це підтверджує масштаб репресій і водночас демонструє значний обсяг виконаної роботи. Проте і цього було недостатньо, адже за сім десятиліть Радянського Союзу переслідувань і засудження зазнали значно більше людей. Тому черговий етап реабілітації був пов’язаний з активною декомунізацією та більш комплексним підходом до осмислення масштабу репресій.
Верховна Рада України проголосувала за зміни до закону в 2018 році. Оновлений закон чітко визначив поняття комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років, розширив категорії осіб, які підлягали реабілітації (зокрема депортованих, репресованих позасудовими органами, примусово ізольованих у психіатричних закладах). Тоді ж Україна нарешті визнала і категорію потерпілих від репресій для членів сімей і нащадків жертв.
Після змін 2018 року реабілітація включала учасників українського визвольного руху, репресованих під приводом боротьби з «куркульством» селян, а також депортованих родин засуджених. Однак процес реабілітації репресованих залишається досить проблематичним, адже відбувалася із суттєвим запізненням. Наприклад, ветерана УПА Зенона Врублевського реабілітовано аж у 2025 році у віці 98 років. Також донині залишається відкритим питання дзеркальних рішень — засудження (бодай посмертне) чи позбавлення спецпенсій для виконавців репресивних дій — від учасників НКВС до лікарів, які були інструментами каральної психіатрії.